Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Юрiй Логвин - Логвин - Cлiди на плинфi

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Юрiй Логвин
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Юрий Логвин. Cлiди на плинфi

---------------------------------------------------------------

© Copyright Юрий Логвин

E-mail: hadeda@ukrpost.net

OCR: KYTY3OB mchief@komos.ru, 07.09.2001

---------------------------------------------------------------



     Yuri Logvyn "Traces on the plynth"

     © Cоpyright Юрий Логвин, 2001

     Подготовка, корректура 15.11.2001 by KYTY3OB

     Данное художественное произведение распространяется в электронной форме с

     ведома и согласия автора произведения на некоммерческой основе при условии

     сохранения целостности и неизменности текста, включая сохранение настоящего

     уведомления. Любое коммерческое использование настоящего текста без ведома и

     прямого согласия автора HЕ ДОПУСКАЕТСЯ.

     По вопросам коммерческого использования данного произведения обращайтесь

     непосредственно к автору по адресу:

     E-mail: luo_wentong@yahoo.com Тел. (380 44) 235-2595 Юрий Логвин (Yuri Logvyn)
СЛІДИ НА ПЛИНФІ
I. ЗАСПІВ


     Старіючий майстер ретельно позначив усі болонки зрубу, позначив усі частини будови - від віконець-заволок до сволоків на всіх поверхах. Тому він не втручався тепер у роботу хлопців - знав, усе добре зроблять.

     Здорові, вправні хлопці поскидали кожухи та свитки і, закасавши рукава, міцно підперезавшись, знімали вінець за вінцем дубового зрубу. Дзвеніло вистояне дерево, з шерхотом і тріском обсипався тиньк помальованих, помережаних стін. Їдучий пил туманом розповзався подвір'ям, викочувався через відкриті ворота на вулицю.

     Тихо, тихо сіялись сніжинки, десь співали величальну пісню молодому.

     А старий майстер забирав усе своє добро з Верхнього Міста.

     Наче заціпенілий, дивився він на хмари крейдяного пилу, що огортали залишки зрубу. Як гаряче зараз його робітникам! Он то один, то другий утирав з чола рясний піт.

     А майстрові прохолодно. Холод тепер часто проймає його спрацьоване тіло. А ще частіше прохолодою проймало його душу, колись таку веселу та гарячу.

     Коли вони з дядьком повернулись із далеких сонячних Обезів і йшли на уклін до городника, то побачили за паколлям предовгого тину мури Софії Святої, зведені не менш, як на дві косих сажені. Мури згори накриті солом'яними кулями. І їх згори притрусив перший сніг.

     Коли вони збиралися в далекі Обези по золото, свинець і мідь, то будова була велетенським мурашником, а гомін стояв, плив звідсіля над містом.

     Тепер за паколлям тину не було колотнечі, гомону, гуркоту, не рипіли вози, не дзвеніли сокири й молотки. Тільки від ям з вапном клубочилась густа пара.

     І все довкола засипав, засівав пухкий сніг. Сніг невагомим покривалом огортав золоте, ще не опале листя, ховав у білому смарагдові стеблини ще живої трави. Він тоді зняв обезьку кошлату шапку і звів до неба лице. Прохолодні сніжинки гамували лихоманку чекання... Ось зарипіли ворота. Зараз відкриються навстіж, і через них виїздять сани з болонками. А на болонках позначки, поставлені його рукою. Повезуть ці болонки на Поділ, і почне він там складати їх у зруб на новому подвір'ї.

     А тут, у Верхньому Місті, на будові Святої Софії, на впорядкуванні подвір'я і служби, на виведенні Золотих воріт проминуло більш ніж три десятиліття його життя.

     Клубочилась їдуча курява, а майстрові згадалися тумани над ірпінськими болотами, як вони в такий туман переходять бродом на правий берег. Знов згадалась золота подорож в Обези. Найщасливіша подорож його життя. У синій воді віддзеркалення крутобокого, наче із золотих дошок, бойового човна варязького. Січуть золоті весла бірюзу води, напнулось колесом, засвітилось сріблом вітрило. Дзвенять від напруженої гонитви круті боки човна, ріже високий і гострий ніс теплу дніпрову воду. А він, самотужки підбираючи мелодію, співає віншування могутнім веслярам.

     Он там далеко-далеко внизу в одну мить скресла крига, опали сніги з дерев і лугів, зацвіли і осипали золотим пилом верби і шелюг, і все зазеленіло, зацвіло, і повінь в одну мить опала. І пливе-плине далеко внизу човен, минає одмілини, темні смуги вогкої ріні, смарагдові зарості прибережних гаїв.

     Він стоїть тут угорі, на височенних київських кручах, ще скутих довгою зимою, і згадує, як він, малий тоді, видерся по штагах на рею, примостився на самім вершечку і споглядає близькі смарагдові, а далекі - блакитно-бірюзові - придніпровські гори.

     І не озирнеться назад, власне, не зазирне в майбутнє, щоб побачити засипані ще снігом схили Верхнього міста і вгледіти десь високо-високо самого себе. Сивого, у сірій вовчій шапці, згорбленого, із глибокими зморшками на худому обличчі,

     А він, сивоусий майстер бачить його, малого, веселого мандрівця й співця, як він дряпається по штагах на рею.

     І нічого майстрові не шкода з усіх літ прожитих.

     Тільки шкода тієї безжурності, що минула, розвіялась, пролетіла птахом, продзвеніла піснею і розтала над блакиттю Дніпрових плесів, над золотом Дніпрової ріні.

     За цей час збудували Святу Софію.

     Господар Русі, великий каган Ярослав укріпив життя і порядок "Руською Правдою", зміцнив воїв і ощадливо зібрав срібло і злато.

     Минули й славні походи супроти ворохобних сусідів.

     Наближався час братовбивчих чвар межи нащадками Ярослава.

     Ніхто з його синів не зможе бути єдиним справжнім каганом, стовпом і опорою влади на Русі.

     І старіючий майстер знав про це і полишав Верхнє Місто. Здається, тепер от і настав час згадати слова тмутороканського іудея-міняйлу, що казав тоді хлопчику: "Люби працю, зневажай багатство і не приязні із владою!'

     Тоді малий не міг второпати, чого ж цей багатий міняйла каже такі слова. Все, здавалось, заперечувало йому. Хіба то праця - міняти золото? Чи міг він зневажати багатство, на якому сидів? І чому не водити дружби із владою? Якби він сам не пригощав ключника князя Мстислава, хіба б він такі достатки зібрав у Тмуторокані?.. Але тепер майстер дещо починав розуміти з того початку в Тмуторокані... Хоча, власне, почалось все не в Тмуторокані, а тоді, в кінці травня, у далекому древлянському селі. І все почалось через дядька його.
ПОТАЄМНА БОРТЬ


     Малий бігав за своїм дядьком, і тому його прозвали Півником. Бо дядько прозивався Півень. І був людиною підневільною. Він потрапив до боярина у кабалу. Позичив срібло, щоб купити собі коня. Та кінь за чотири дні здох. Отож лишився дядько без коня і срібла і став закупом боярина Судомировича.

     Тому, коли з Києва до садиби прибув княжий гонець і загадав людей на спорудження київських укріплень, боярський управитель загадав їхати во град дядькові Півневі та ще кільком челядникам.

     Як почув про те Півник, одразу побіг у село. Був він малого зросту, та й літами ще не вийшов, а проте відзначався кмітливістю і тямучістю.

     Зразу кинувся до прапрабаби, бо її всі поважали, слухали і навіть побоювались.

     Півник пав перед нею навколішки і почав прохати, щоб вона заступилась перед батьком та матір'ю, і щоб вони відпустили його з дядьком до Києва.

     - А дуже хочеш до Києва поїхати?

     - Більше за все на світі!

     Прапрабаба заплющила очі. Довго, довго мовчала, потім її рука на голові хлопчика здригнулась і вона тихим, але твердим голосом проказала: "Піди, поклич батька!", що без сумніву значило - Півник поїде до Києва разом з дядьком Півнем.

     І ось тепер з дозволу і благословення батька й матері він міг їхати до Києва разом з дядьком Півнем.

     Нараз його посвистом покликали із чагарів. Хлопчина озирнувся - он за купою зелені сховався дядько Півень. Він мовчки підманив пальцем до себе хлопчика.

     І ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кошіль для вугілля.

     - Ось що. Півнику! Слухай уважно! Йдемо не по вугілля. Йдемо по мед. А в кошелі всю снасть сховано. Не бійся - я не злодій. Ми йдемо не до липового гаю, а на старе болото. Ти добре знаєш - там, де сходяться землі боярська, княжа та сільська. Там нічия земля.

     - Де ж там борті? Там усе хирявий підлісок та старі криві сосни.

     - Побачиш!..

     І ось вони стоять під старою товстою вільхою. Під ногами хлюпає руда болотна вода.

     На чорній корі, невисоко над корінням вирізано дядькового знака - здибленого коня.

     Дядько повісив кошіль на криву сосонку і витяг линву. На одному кінці міцна рогулька, а на другому кінці - ще рогулька, і до неї припасован. дощечки.

     Дядько прив'язав до мокрих постолів залізні пазурі, обв'язався линвою, а стовбур обперезав сиром'ятним пасом. Відкинувся назад і почав рухатись по чорному стовбуру. Відкинеться на ремені, підтягне одну ногу, потім другу, добре втискуючи залізні пазурі в кору, і швидко тоді вже випростовується, ослабивши ремінь.

     Півник внизу, задерши голову і затамувавши подих, приглядається до кожного поруху дядька .

     Дядько дістався до їовсго'і гілки, став на неї. Рипить. Малому все аж стисло - вільха дерево слабке, ненадійне.

     Ось дядько перекидає рогульку на линві за товстенний сучок. Підтягає на линві сідало, перевіряє його. Обережно сідає на нього. Вивільнивши ноги і відв'язавши пас, стравлює линву і плавко спускається до верхівок очерету. Зависає над головою Півника.

     - Подавай швидше торбу з горщиками, глек і личину! І ножа!

     Дядько надягає шапку-личину з берести та кінського волосу. Обв'язує линвочками сорочку і штани, щоб бджоли не проникли під полотно.

     - Ти візьми лика і все обв'яжи! Та шапку добре натягни! Та відійди подалі! Та дивись пильно на всі боки! Прислухайся.

     Дядько тягне вільний кінець линви, і линва, поволі посуваючись по змазаному салом гаку рогульки, підносить дядька Півня вгору, до самої борті.

     Зав'язавши міцним, але простим вузлом линву, роздмухує жар у глечику з дірочками.

     Білий молочний дим огортає все навколо туманом. Дядько з-за спини вихоплює стару, надщерблену сокирку і двома ударами розширює дірку дупла.

     Півень занурює руку в дупло і перекладає в горщик здоровенну кулю золотих щільників.

     Затим наповнює другі горщики золотими щільниками.

     Глечик з трутом висить на гілці і курить молочним димом.

     Бджоли, гудучи, мов далека буря, обліпили дядька суцільним золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозуміти важко.

     Зрештою, дядько розв'язує вузол линви і просто летить униз. А, щоб не обпекти пальці, обхоплює линву полою свити.

     За дядьком падає хмара бджіл.

     Малий підлазить під перевернутий кошіль, але все ж кілька бджіл проникли у схованку. Вчепились в його сорочку. І гудуть так страшно, що серце холоне. І, до того ж, не знаєш, звідкіля вони вжалять.

     Дядько підхоплює все начиння і, розмахуючи димлячим глечиком, швидко рушає до чагарів.

     Малий зводиться на тремтячі ноги і поспішає за ним.

     А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.

     Густі чагарі рятують бортників од бджолиної помсти. І дядько, засипавши в дірчастий глек зілля, розводить ще більший, ще їдучіший дим.

     Тоді вже розбирається. Починає струшувати, обирати спухлими пальцями із себе бджіл. Хоча він надягав личину, у нього спухле лице, шия і руки. У малого одне вухо відвисло ледь не до плеча.

     Дядько із дна торби дістає ладунку з жовтим мастилом і змащує вухо небожу.

     Потім береться за свою губу.

     Пекучий біль спочатку перетворюється на щімливу'сверблячку, а потім і геть затухає.

     - Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви їх потравили димом?

     - Що, що, Півнику! Я їм і сотів з медом лишив, щоб вони не подохли. Ось восени повернемось із Києва, і ще візьмемо... Ми цього року перші взяли борть. Глек дамо ковалеві за роботу. Решту візьмемо до Києва. Багаті люди люблять подарунки... Ну, а нашій прапрабабі понесеш шматок забоценя. А більше - ні-ні!

     - Можна мені ножа полизати?

     - Бери.

     Кривий бортницький ніж, що ним соти підрізають, Півник довго облизував.

     А дядько лише свої пальці обсмоктав, як зав'язав горщики липовим лубом.
БОЛОТНА РУДА

     Челядники боярські пакували припаси з комори, начиння для роботи на будові.

     А дядькові Півневі хотілося мати в Києві добру сокиру і справну рогатину.

     От він і вирішив зварити крицю та й понести до їхнього сільського коваля, що славився своєю вправністю по всіх околицях.

     Дядько й небіж, тільки задніло, взяли дерев'яний заступ, молоток, здоровенний кошіль на шлеях, щоб за спиною тягти, та й почимчикували до висохлого болота через піщані пагорби.

     Дядько, поплювавши на долоні, заходився відкидати верхній шар землі, в якому поспліталося коріння трави, відкрив чималий шмат піщаного підґрунтя, розкопирсав пісок і дістався до важкої червоної речовини, що нагадувала водночас і глину, і перетліле рослинне коріння.

     Дядько так старався, що піт з його чола аж сипався на пісок, на підсохлу світлу руду і лишався там значками темних плямок.

     Малий теж не байдикував - з кожної грудки руди він старанно обтрушував пісок, занадто великі розбивав молотком. Небавом і кошик був повний до верха.

     Коли дядько, крекнувши від напруги, підвівся з повним кошелем на рівні ноги, лозини аж зарипіли. Однак дядько поспішив уперто в глибину лісу до вуглярів,

     Півник підтипом пострибав за ним, тягнучи на плечі заступи, молоток і гострий кийок для подрібнення руди.

     Під легким павітром над ними шелестіли молодими листочками берези.

     А крізь аромат квітів на сонячних галявинах вже пробивався здаля їдучий запах дьогтю.

     Небавом перед подорожніми відкрилась чи то галявина, чи то вирубка, посеред якої стояли чи то курені, чи то копиці сіна.

     Одні високі гостроверхі вибудови горіли червоним полум'ям і чаділи чорним димом, другі були огорнені сивим прегустим димом, зовсім чорні копиці чаділи тонесенькими цівками диму.

     Люди були біля довгої будівлі.

     Люди переливали дьоготь із невеликого барила в діжку і ставили на колу.

     Дядько полишив Півника з вантажем і рудою під великим деревом у мерехтливому блакитному затінку.

     До дядька з риканням кинулись здоровенні пси. Та дядько схилився до них, щось їм лагідно проговорив, і вони до нього зразу ж привітливо замахали кудлатими хвостами.

     Поки дядько розмовляв із старшими робітниками, інші вуглярі ставили новий конус із дзвінких дубових болонків.

     Дядько з вуглярами у приязні. Йому, вправному мисливцеві, вдавалось без усяких слідів брати дичину із князівського лісу, з боярського гаю. І він здобиччю ділився з робітниками.

     Приязні вуглярі насипали дядькові цілий міх дзвінкого та легкого дубового вугілля.

     Дядько та небіж довго не затримувались у вуглярів, а поспішили до рудного яру.

     Яр починався за сільським валом. Там люди брали глину, що тільки тут виходила серед пісків та торфовищ нагору біля їхнього села. Тут всі варили крицю для власних потреб.

     Видно було чимало покинутих домниць різного розміру. Одна невеличка домниця була згори розламана, і дядько її загодя підмазав, підрихтував.

     А тепер він швидко заповнив усю домницю вугіллям та рудою, пересипавши їх шарами.

     Як заправив і замазав домницю, то сіли попоїсти, бо вже смоктало й різало в кишках, так їсти хотілося.

     І були хліб-загреба з попелом на поді та розварені тогорічні гриби, смачніші за святкові наїдки.

     По їжі дядько відійшов набік, повернувшись до болота, вклякнув на коліна. Читав таємний заговір на добру крицю. Так говорили всі люди, але малий знав, що то люди кажуть молитву богу Сварогу, старому богу. А за молитви старим богам карали і церква, і княжа влада.

     По молитві Півень витяг із короба міхи і приладнав їх до глиняних трубок, що стирчали з домниці, і нав'язав до палиці камені-важелі.

     Ось затис Півень лівицею гриб-трутовик і кремінь жовтий, наче восковий. Змах правиці, удар смужкою криці, червоний рій іскор. Далі диміння берестяної смуги.

     Ось і вугіль зачервонився в домниці. Дядько швидко забив отвір глиняним здоровим чіпом, примазав густою глиною і вхопився, потяг за ручки міхів.

     Малому просто доводилось лягати на палицю, щоб вага йшла вгору, а за тим, щоб притискувала міх, і повітря з нього щоб вийшло.

     У домниці, в глибині її нутра почали народжуватись якісь непевні звуки. Щось там ніби схлипувало, булькотіло, кахикало. А з горішнього отвору виривався сніп іскор, сльозився прозорою смужкою чад.

     Домниця розігрілась так, що навколо пашіло жаром, і мокре від поту волосся вмить просихало від гарячого повівання.

     Від небувалого жару свіжа глина пішла павутинними тріщинами, і з них тягло кисло-солодким чадом.

     Півнику запаморочилось у голові.

     Дядько відтяг його набік, лаючи себе за необачність, і зразу ж заходився гнати обидва міхи.

     Якщо хоч трохи згаяти час і не задувати міхами повітря, все пропаде. Треба буде розколупувати домницю і все починати спочатку.

     Малий на прохолодному вітерці, що повівав від лісу, поступово отямився від чаду. Тільки сили не було ніякої в м'язах.

     А дядько все бігав від міху до міху і щосили вдував повітря в розпечену, що аж світилася рожевим, домницю.

     Коли дядько зауважив: через отвір не вилітають вже вогнені зірочки - вирішив: час закінчувати. Значить, вугілля вже вигоріло.

     Довгою міцною гострою на кінці дубовою жердиною довбонув Півень по літнику у глиняну замазку. Палиця зайшла, він крутонув нею і вивернув назовні глиняного чопа. Кінець палиці спалахнув синім вогнем. З отвору, бризкаючи вогненими краплями, вилився шлак. На повітрі він почав темніти, тахнути і швидко густіти.

     Дядько сидів неподалік домниці. Добре було від її тепла. Вона, здавалось, і не збирається вичахати. Хлопчик притулився до дядька і зразу заснув.

     За валом, за гострим паколлям, у тесових стайнях заспівали перші півні.

     Старший прикрив свитою меншого і заходився все приводити до ладу: начиння, їжу, одяг, а тоді й коло домниці заходився.

     І врешті-решт дістався до нестерпимо-гарячої криці. Вона застигла на дні ніби товстим сталевим оладком. Мочаючи щораз рукавиці у воду, обпалюючи вуса та коротеньку борідку, Півень все ж видобув на гору темноблакитну крицю.

     Кинув крицю на один із великих каменів, що виростали тут із землі, і, не жаліючи себе, заходився відбивати молотом, поки вона геть не затверділа.

     Від гуркоту й дзвону малому сон відлетів умить, і він схопився на ноги.

     - Давай, допоможу! Давай!

     Дядько, кивнувши на згоду, передав ручки щипців малому і заходився обіруч гатити по криці.

     Після кожного удару криця підскакувала разом із щипцями, і хлопець теж підскакував.

     Дядько досить швидко вправився з проковкою, і товстий оладок криці перетворився на сіро-синій брусок металу.

     Була вже глибока ніч, як вони підкріпили свої сили сушеною ведмежатиною, яку ще восени заготував дядько Півень.

     Іти до коваля вночі вони не наважились і продрімали біля домниці.

     Запугав пугач у сосновім лісі, і після того вони вже не проспали півнів.

     Пішли піщаним белебнем до піщаного яру.

     За дубовим гостроверхим тином село досипало останні хвилі, додивлялось останні миті снів.

     Далеко за сивим житнім полем чорнів ліс, над яким згасали останні зірки.

     На узліссі хрипко і сумко, востаннє, певно, перед днем, закричала дремлюга.

     Мов малесенька фортеця за селом, за валом стояла окремо Ковалева садиба. Про всяк випадок - щоб із кузнею не вигоріло все село.

     Кузня стояла нижче, в яру, окремо від садиби. Проста кузня, один зруб. Паколля ще врите з трьох боків. А вгорі була завіса з розколотого лемеху. Усередині все було ретельно обмазане грубим шаром білої глини.

     Правда, по роках біла глина просякла кіптявою, димом і зробилась геть чорна, як глупа ніч.

     Коли дядько з небожем досягли самої кузні, вгорі над ними зі скрипом розійшлися стулки воріт, і з'явився сам знаменитий коваль.

     Доброго зросту, у короткій літній свиті. Ставши на воротах, бризкнув із чаші на корову води, а тоді сказав у глибину двору:

     - Пускай!

     - Бач, який хитрун! - Зашепотів Півень небожеві. - Вигоняє худобу на пасовище і кропить водою з чаклунського гульбища. А сам хрещений! Навіть на кузні хрест вирізано!

     - А це допоможе?

     - Коли допоможе християнська молитва... А коли буває і поганський заговір.

     Дядько підвівся, наказавши Півнику сидіти і не рипатись.

     Вони кланялись один одному, кивали головами. Потім щось перейшло з рук дядька до рук коваля.

     Потім говорив дядько, а коваль лише головою кивав.

     Кузню коваль відімкнув довгим ключем.

     Може б люди і дорікали ковалеві за замок, за те, що людей стережеться. Але і ключ, і замок були його власної роботи, і ніхто ні слова не вимовив.

     Вийшов із кузні коваль у шкірянім лискучім фартусі. Він ніс повну жменю жевріючого вугілля.

     Як Півник те побачив, йому аж п'яти запекло.

     Коваль висипав жарини в купу вугілля.

     Дядько вхопився за важіль міха, щосили потяг.

     Фуркнув міх, злетіла хмарка чорного пилу, і чорне вугілля почало жевріти. Потім полетіли іскри, знялась хмарка вугільної куряви.

     Коваль всунув крицю до горна. І вона почала набувати кольору, розквітати сяйвом.

     Коваль ухопив губчастими щипцями смугу і передав Півневі. Поставив зубило на смугу, ударив молотом і розсік смугу на два шмати.

     Один кинув на землю, другий знов запхав у горнило. Коли метал розпікся до білого, коваль вихопив його і кинув на ковадло.

     Знов тримав дядько Півень, а ковадь почав той шмат кувати, загинаючи навколо залізної палиці.

     Смуга сходилась своїми кінцями, водночас вичахаючи.

     Коваль, взявши зігнуту смугу, пішов до зруба. І щось там довго колупався з нею.

     Півник хотів туди ступити й подивитись, та дядько мовчки прихопив його за руку, зробивши страшне лице: "Ти куди пхаєшся?"

     Вийшов коваль із залізом, умащеним якимось глиняним мастилом там, де кінці сходилися.

     Коли мастило трохи підсохло, вони удвох із дядьком поклали в горнило метал і заходились щосили, в чотири руки, надимати міхи.

     Дядько стрибав, вигинався, налягав грудьми на палицю, а коваль тільки здіймав руку то вгору, то вниз.

     Коваль дивився похмуро, а коли над обмазаним металом почали злітати іскри, та такі сліпучі, що аж в очах боліло, він ніби повеселішав. І згадав про малого.

     - Оце варимо крицю, - пояснив він, - щоб не було шву видно, а тоді докуємо вже лезо сокири.

     Коваль витяг заготовку сокири. Прокував тонесенькими молоточками. Враз злетіла глиняна шкаралупа й окали, і хлопчик побачив залізо, блакитне суцільне залізо, наче й не було склепане з двох кінців.

     Малий із захватом дивився, як коваль вирівнює обух, кує-відтягає вниз лезо сокири.

     Загартовував у цебрі з якимись настоями. Бо зашипіла, забулькала вода і по кузні розплився запах їдкого зілля.

     Жало леза направляв коваль, а ручку точила щосили ганяв дядько Півень, відвернувши лице від густого потоку іскор, що виривались з-під заліза.

     Якраз, коли коваль відкладав сокиру, щоб перепочити, із садиби вийшла і наблизилась до них чорнобрива дівчинка. Ще без запліток, лише в самій сорочці, без фартушка навіть, тільки крайкою підперезана. Напівдівка, як сказали б люди, але через тонке полотно вже пнулися гострі груди. Вона була дивна - волосся біле-біляве, аж жовте, як золотий цвіт кульбаби, і чорні, геть зрослі брови на смаглявім обличчі.

     Вона принесла батькові короб з наїдком, але до самого зрубу не йшла. А стала ніби на якійсь невидимій межі і чекала, коли підійде її батько і все забере...

     Вона пильно розглядалася на Півника.

     А він теж прикипів до неї поглядом.

     Коваль подивився по черзі на малих і з усміхом спитав у доньки:

     - Що ти на нього заглядаєшся? Він - малий.

     А дівчинка відкинула з очей пасмо золотого волосся і впевнено, беззастережно відповіла батькові:

     - Поки що малий, але як виросте, буде вищий за Півня.

     - Ти його собі вподобала? Чого?

     - Бо він хваткий і везучий, - ані трохи не застидавшись, відказала дівчинка батькові.

     Батько їй нічого не сказав, і вона мовчки повернулась і почала підніматись піщаним схилом.

     Вже вгорі вона обернулась і всміхнулася Півнику, поправила волосся, що лізло їй в очі, і враз ніби крізь землю провалилася.

     Коди сьорбали житній кисіль і жували чорний черствий хліб, Півень і коваль жартували над дітлахами.

     А Півник все думав своє: "Певно, не тільки коваль чародій, а чародійством відає і його мала донька. Не інакше, що мала чародійка! Бо звідки їй знати, що мені поталанило, казково пощастило, і я поїду з дядьком до Києва?!"

     Наконечник рогатини, що був ніби здоровенний ніж, коваль виготував набагато швидше. Єдине, що трохи затримало - зварення рурки для держака.
ЧАРІВНИЦЯ


     Дядько Півень у кузні насадив сокиру на добре грушеве топорище, а рогатину приладнав до ясеневого дзвінкого ратища.

     І хоча коваль зробив і рогатину, і сокиру найкращі, однак до себе в садибу до трапези не запросив.

     Значить, вважає, що Півень уже сторонній, невезучий. І з ним нема чого знатись.

     Небіж теж це зрозумів, але боявся спитати дядька Півня, чому це так.

     Дядько крокував похмурий, похиливши патлату голову. І поволі-волі звертав у пущу.

     Спочатку хлопчик думав, що дядько зібрався на потаємне полювання в нетрях.

     Але коли вони двічі поминули лося з молодими рогами, він зрозумів, що вони йдуть до Священного джерела.

     Потаємне то було місце.

     Туди все поривався дістатись піп-гречин, що приїздив до боярина Судомировича сина хрестити. Та ніхто йому туди дороги не виказав.

     А сам боярин не знав дороги. Бо він не з деревлян був, а із старих християн, що ще за княгині Ольги одержали тут маєтності.

     Сонце ще не зайшло, але тут у пущі вже запали блакитні сутінки.

     На велику галявину вони вийшли якось раптово, малий аж охнув, як вони опинились на смарагдовій галявині, залитій золотим передзахідним промінням.

     Було чути, як десь у дубовім густім верховітті стогне дикий голуб.

     Протарабанив двічі по сухому сукові дятел, і більше ніяких звуків.

     На тій галявині було вільне місце, і там грало блакиттю малесеньке, зовсім малесеньке озерце.

     Малий хотів спитати дядька, як оце він, що весь час молиться християнському Богові і знає більше за інших молитов, прийшов сюди до святого поганського джерела. Як же він може молитись Берегині і Роду великому, і всім Роженицям?

     Більше птахи не обзивались, і тепер тишу перебивав лише плюскіт джерела, що випливало з-під величезної гранітної брили та впадало в малюсіньке-премалюсіньке озерце з кам'яними берегами.

     Дядько поклав перед собою сокиру, рогатину, став навколішки і звів угору руки з благанням до Берегині.

     А тоді кинув у смоляну глибину озерця маленького кістяного коня.

     Малий став навколішки за дядьком і не знав, що йому робити, який принести дарунок Берегині.

     Дядько, мов би прочитав думки малого і простягнув йому важку кам'яну намистину.

     Хлопчик тільки зібрався з духом, щоб вимовити своє закляття, як хруснула під чиїмись ногами суха гілка. І дядько, і небіж одноразово й рвучко обернулись. Вони побачили молодицю. Біле запинало було якось дивно пов'язане - ані так, як у заміжніх, а ні так, як у вдовиць.

     Була набагато вища за дядька Півня і в правиці тримала довгого костура з чіткими карбами візерунків. Обличчя бліде, чорнооке й чорнобриве з білопопелястими косами не віщувало нічого доброго.

     Півник зразу впізнав її, хоча й ні разу не бачив. І про неї наче довго чи багато ніхто не говорив. Але якщо колись, якось та десь хтось хоч слово казав, що її стосувалось, він все запам'ятовував. Що потаємно в пущі живе чарівниця, вправно людей лікує, знаходить пропажу, може порчу на худобу навести, і до людей часом буває лиха. Особливо до тих, хто старі звичаї забуває і постійно бігає до нових церков. І ревним християнам вона жодному не допомогла. Хто казав, що вона донька якогось ворожбита, хто - вона небога головного волхва всієї пущі, що простяглась до самої річки Прип'яті. А одного разу чув Півник бесіду старезних дідів, що вона пра-праправнучка однієї з жінок-полонянок самого князя Мала, того Мала, що став на прю з княгинею Ольгою.

     Страх напружив все тіло Півника підкинув на рівні ноги.

     За ним дядько підхопився і постав із порожніми руками, зовсім без зброї.

     Зневажливий сміх чародійки відбився багатоголосим відлунням від Святого озерця, кам'яних брил і десь загоготів у верховіттях дубів.

     Від переляку в Півника зацокотіли зуби.

     А чарівниця все била словами, проклинаючи і заклинаючи дядька Півня:

    

... ... ...
Продолжение "Cлiди на плинфi" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Cлiди на плинфi
показать все


Анекдот 
Работаю системным администратором. Обслуживаю несколько организаций, и вот звонят недавно из одной, и говорят, что что-то случилось, сервер не доступен? сеть не работает и. т. д. Приезжаю, действительно, сгорел блок питания, и так хитро сгорел, что из него слышится пощелкивание. Спрашиваю у девушки, которая мне звонила:
- Что ж вы не сказали, что компьютер так щелкает? На что девушка ответила:
- Так это же часы у BIOS`a тикают......
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100