Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Iван Багряний - Багряний - Сад гетсиманський

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Iван Багряний
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Iван Багряний. Сад гетсиманський

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Роман


    Пропонований увазi читачiв роман "Сад Гетсиманський" належить перу Iвана Багряного - письменника, мало знаного у нас, але широко вiдомого серед української емiграцiї.

    Iван Багряний (1907-1963) зазнав сталiнських репресiй у 30-тi роки, пройшов всi кола пекла, як потiм i герої його роману. 1945 року змушений був емiгрувати з СРСР. У ФРН були написанi романи "Сад Гетсиманський", "Огненне коло", "Тигролови", численнi поезiї, п'єси. "Сад Гетсиманський" - один з перших творiв свiтової лiтератури, що викриває злочинну суть сталiнщини. Подiї вiдбуваються на Українi.

    У перевиданнi збережено особливостi мовно-стилiстичної манери автора.


    Всi прiзвища в цiй книзi, як то прiзвища всiх без винятку змальованих тут працiвникiв НКВД та тюремної адмiнiстрацiї, а також всi прiзвища в'язнiв (за винятком лише кiлькох змiнених), - є правдивi._

    Автор


    "Отче мiй! Коли можна, нехай мимо йде вiд мене чаша_ _ця!.."_

    Ще вiн говорив, коли се Юда, один з дванадцяти, приходить, а з ним багато народу з мечами й дрюччям од архiєреїв та старших людських... Та й узяли його..._

    Єванг. вiд св. Маттея, гл. 26. Частина перша I

    Швидко бiжать поїзди степами, швидко пливуть кораблi морями, ще швидше летять лiтаки попiд небесами, та найшвидше летить материне серце. Через гори високiї, через води глибокiї, через краї чужi несходимi мчить воно ластiвкою, за синами шукаючи, їх виглядаючи, та й - повертається назад змучене, - нема. Краї несходимi, мiста незчислимi, гори непрогляднi, чужина чужа, непривiтна, - не знайти там матерi синiв своїх. Марно кидається бiдне материнське серце. Нема. А вони, сини, чи живi, а чи, може, їх i немає, - анi вiсток не подають, анi самi не прибувають, анi поїздами, анi кораблями, анi тими лiтаками.

    Умираючи, старий Чумак, старий коваль, наказав був усiх синiв своїх до себе мерщiй згукати, телеграму вдарити, щоб мерщiй поспiшали, поки ще вiн живий. Хотiв перед смертю сам заповiт їм батькiвський дати. Особливо тi три, бо по четвертому i слiд десь щез, у тiм Сибiру, на тiй холоднiй десь каторзi. А й четвертого кликали, лише телеграму не били, а так, серцем кликали; бо ж шляхи йому заказанi, стежки загородженi, крила зборканi i адресу - хiба сам вiтер знає. Вдарили телеграму - i чекав Чумак. I довго не хотiв умирати...

    Кидається тепер от серцем мати - стара Чумачиха, а сама сидить нерухомо. Сидить тиха, задумана, стискає руками маленький папiрець.

    А старий Чумак, старий коваль... Немає вже старого Чумака. Ото стоїть свiчечка на коливi - ото й був вiн.

    Десять днiв не гасила її стара Чумачиха, все мiняла, синiв дожидаючи, над "душкою" старого сидячи.

    А в суботу поминальну запалила оце її знову, бо прийшла телеграма. Найменший почув. I десь їде. Отой найдорожчий i найнещасливiший, найбiльша материна потiха i найбiльше горе. А чей i старий Чумак за нього серцем зiтлiв та й у землю сиру вiд журби тяжкої лiг.

    Розгладжує мати папiрець рукою, а сама дивиться на свiчечку i щось шепоче. Чекає. Лиш час вiд часу зiтхає тяжко - либонь життя тяжке та й синову долю передумує, зустрiчi жде. Так вiд самого ранку.

    I вiд самого ранку сидить бiля неї отець Яков (чомусь неодмiнно Яков, а не Якiв, бо то, бач, звучить дуже фамiльярно i по-простецькому, бо то Якiв просто старого Чумака звали, бо був коваль), єдиний, якимось чудом уцiлiлий священик на цiлу цю околицю, а може, й на цiле мiсто. Вiн потiшає, вiн розважає стару Чумачиху i дiлить її горе.

    Вiдколи поховав старого Чумака, отець Яков щодня приходив в обiдню пору i сидiв до вечора - потiшав стару i научав малу - дочку-пiдлiтка, останню дитину, що лишилася при матерi. Зм'якшував печаль i журбу за покiйним розмовами про лiпше потойбiчне життя, про той свiт, де немає "нi печалi, нi зiтхання". А сьогоднi прийшов вiн з самого ранку, тiльки-но скiнчивши службу в своїй церквi на цвинтарi.

    Розгорнувши стару Чумакову бiблiю, - отаку грубезну книгу, що її любив читати Чумак вечорами осiннiми,- отець Яков тихо, але все серце вкладаючи, читав матерi про сад Гетсиманський. Читав до крику трагiчну епопею мук бентежного живого серця, епопею людської i разом божеської млостi перед мученицькою смертю. Читав крик серця про "чашу", аби вона минула приреченого... Читав про зраду Юди... Про вiдступництво Петра, що зрiкся Вчителя, заким пiвень прокричав двiчi.

    На цiм мiсцi стара мати здригнула, затиснувши папiрець, наче їй справдi вчувся крик того пiвня чорної, глухої ночi, що вiщував зраду, чи дiйшло до свiдомостi iм'я "Юда", при якому завжди стискалося її щире материнське серце.

    До хати вбiгло дiвча, вiддихуючись, як пiсля шаленої бiганини. Тонка, мов билина, досить висока на свої I4 лiт, бистроока Галя. Серйозна не по лiтах. В руках вона тримала вузлик.

    - Куди це, мамо? - зашепотiла, щоб не сполохати вiзiї про той сад Гетсиманський.

    - А що ж то?

    - Та це ж я, мамо, Андрiєвi... Це вино тут... I пиво... З дороги щоб... Вiн любив...

    Мати посмiхнулась, змахнувши сльозу, що навернулась, на дочку глядячи.

    - Постав там... Та вже не бiгай, посидь собi, ач яка зелена та тонка, мов кiшка.

    Галя озирнулась по хатi i поставила вузлик на покутi. Лiпшого мiсця для свого дорогоцiнного подарунка не могла знайти. Замилувалась. Отець Яков подивився, потiм повiв очима вгору по стiнi, зiтхнув, скрутнув головою i нiчого не сказав. Узявся до Бiблiї.

    Покуть, де за традицiєю мали ряснiти образи, був зовсiм порожнiй. Це вже поступка синам. Для себе старий Чумак iз старою мали покуть не в цiй свiтлицi, а там, у "хатинi", - там ряснiли образи, товплячись i витискаючи один одного. У свiтлицi ж був порядок такий, як завели хлопцi, ще дома бувши. Тепер висiв лише образок Марiї з дитям, - над тим мiсцем, де горiла свiчечка. Поруч висiла велика нова фотографiя похоронiв.

    Галя - найменша з Чумакiв, "Галя Чумакiвна", як її звали на вулицi, - постояла, послухала читання, уперто заломивши брови i роздимаючи нiздрi, як норовистий коник, зиркнула на покуть i вийшла собi. По хвилi увiйшла, несучи поперед себе великий портрет у чорнiй рамi, молоток, i цвяхи, i ще й чорну широку стрiчку на плечi. Мовчки пiдсунула зручнiше стiл, що стояв у кутку, поставила на стiл стiлець здерлась на нього, забила цвях у кут i почепила портрет. На раму накинула чорну стрiчку. Ще забила два цвяшки з правого й лiвого боку, щоб портрет стояв похило. I злiзла, прибравши стiлець. Усе це вона проробила мовчки й швидко, звиваючись справдi, як кiшка. I вже злiзаючи, прошепотiла - "От... Я давно хотiла, мамо..."

    Мати лише дивилась великими очима й не пустила й пари з уст. А отець Яков шарпнувся, аж устав:

    - Ах, Боже! Та туди б образи!.. Тож святе мiсце!..

    - Нiчого, - промовила Галя i стала, захищаючи спиною покуть. - Це_ _мiи батько!_ _i блиснула очима.

    Вона промовила це так i так блиснула тими очима, що отець Яков махнув рукою i сiв на своє мiсце:

    - Ну й ну... Дiтки...

    - Це Андрiй малював, - уперто додала Галя, нiби вiдповiдаючи, якi то дiтки тепер. I, одiйшовши насеред хати, обернулась лицем до покутя: - Батько_... - прошепотiла тихо.

    На покутi, залитий сонцем, пiд слiпучою синявою неба сидiв старий Чумак. Як живий. Величезний портрет в олiйних фарбах був виконаний хоч i по-дилетантськи, але натхненно, з Божою iскрою. Сонце било повiнню. Старий Чумак, бронзовий i мускулястий, дивився просто кожному в очi примружено i посмiхався.. Посмiхався в свiй довгий запорозький вус, як це вiн робив завжди. Монументальний, кремезний i могутнiй, як сама земля, коваль Чумак. Патрiарх свого племенi, дебелого й рясного. В робочому фартусi, отак, як щойно прийшов з роботи, лише скинув кашкета, сидiв вiн пiд слiпучо-синiм небом i пiд гiлкою бузку i, склавши грубезнi свої руки, спочивав. I тримав на колiнах сонне дитинча. В слiпучо-бiлiй сорочинцi воно спало сидячи, припавши солодко зарожевiлим личком до ковальського фартуха, як до материних грудей. Це вона - Галя, як була ще маленькою. I це Андрiй малював десь на каторзi з манюсiнької картки, яку колись сам фотографував i завжди мав при собi. Та й потiм прислав той портрет поштою. Це один-єдиний раз була вiстка вiд нього, - прислав батька, такого живого, такого викапаного... Руки були намальованi широченними мазками i недокiнченi, i це найбiльше вражало - своєю правдою, грубi, необтесанi ковальськi руки. Пiд портретом був напис великими лiтерами - "Батько".

    Мати тихо, безсловесно затужила, закривши лице хусткою i похитуючись, як кожен раз, коли дивилась на цей портрет. Перше - тужила за сином, а тепер уже й за його батьком, а своїм мужем, вiдколи вмер старий.

    - "I прийшов тодi Юда iз стражею..." - бубонiв отець Яков, забувши, що вiн вже це читав. - "I показав їм..."

    За дверима затупотiло. Галя шарпнулась до дверей:

    - Вже, мамо! Тут!..

    Вiдчинились дверi... I шумно ввалився до хати Чумаченко. Але не той, сподiваний, а iнший. Кремезний, бравий командир. Увiйшов з валiзою, сяючи лицем i новенькою портупеєю на новенькiй унiформi.

    - Го-го! Ну, здорово, роде ковальський-молотобойський!

    Та й урвав на пiвсловi. Тихо поставив валiзу i стяг кашкета:

    - Що?.. Сiпiзнився!? -не то спитав, не то зiтхнув тяжко, змiненим голосом i повiв очима по хатi.

    Мати видавила крiзь посмiшку й крiзь сльози воднораз:

    - Так... Сину...

    А син - найстарший Чумаченко - подивився на свїчечку, потiм приник очима до портрета, як до живого, i довго не мiг вимовити нi слова. Нарештi, похитуючись, ступнув два кроки, повiв рукою по чолi i, не зводячи очей з портрета, промовив якимось чудним, здавленим голосом:

    - Як же ж це?.. - а потiм з ноткою розпачу. - Так що, батьку, я прибув... Командир стрiлецької дивiзiї Окремої Червонопрапорної Далекосхiдної Армiї -- Микола Чумак. Твiй син... Твiй... - i витер лице рукою, неспроможний стримати сльози, що раптом схопили за горло з середини. Але вiн їх таки стримав, проковтнув i вiв далi тихо, схиливши голову:

    - Ми всi прибули... Сини твої... Там он... (зацокала клямка) ось...

    Павза. Вiдчинилися дверi - увiйшов середульший, моряк. Микола рапортував до портрета, як до живого:

    - Чорноморського флоту моряк i парторг - шмаркач Михайло Чумак... Теж твiй син...

    Вiдхилилися дверi, i ввiйшов третiй - стрункий, у летунськiй унiформi.

    - Вiйськової авiацiї, - понуро атестував Микола, - пiлот i командир, ще й орденоносець - Серьога Чумак - теж твiй син... Приймай, батьку!.. - i обернувся до хлопцiв, уп'явшись у них виряченими очима. Хлопцi постягали з голiв накриття, поставили валiзки i, витримавши братiв погляд, ступнули до матерi.

    - Мамо, - промовив котрийсь. - Ну, ось уже й ми... Всi тут... Уже всi вкупi.

    Мати раптом заплакала, жмакаючи телеграму. I мала Галя, замiсть радiти, стояла i мерехтiла сльозами з широко вiдкритих очей.

    - Ой, дiти мої, дiти мої! - промовила мати. - Чи ж усi?!

    - Ага... - промовив Микола i чомусь тяжко насупився, зiтхнув. I так само зiтхнув пiлот:

    - Ех, мамо, мамо!.. якби ви знали!..

    - Знаю, сину!.. I батько знав... Та й гукав, та й чекав вас, та й хотiв заповiт скласти... Свою останню волю... Чи чули ви батькiвську волю, дiти?!

    Моряк: Кажiть, мамо!

    - Останнi слова перед тим, як умирати?..

    Пiлот: Кажiть, мамо!

    Микола: Так, мамо, кажiть...

    - Щоб ви - сини його вiрнi, старого Чумака, старого коваля дiти рiднi мiцно купи трималися та й найменшого брата рятували. Щоб рятували, щоб його спасали... Бо не знатимуть костi батькiвськi спокою i на тому свiтi...

    Замовкла мати. I завмерли брати, похмурнiли. Поспускали голови та й нi пари з уст.

    Тут раптом вiдчинилися дверi - i увiйшов четвертий.

    Так, наче грiм гримнув. Всi прикипiли оглушенi...

    У дверях стояв наймолодший - Андрiй Чумак. Але такий, якого нiхто не сподiвався бачити. Уявлюваний замученим каторжником, обдертим, i худим, i нещасним, вiн тим часом мав вигляд гордої, сильної й високопоставленої особи. У бриджах i гiмнастерцi кольору хакi, шкiряних крагах, з планшеткою через плече, з маленькою валiзкою в руцi - вiн стояв i посмiхався, стрiпнувши буйним русявим чубом. Ростом з Миколу, поглядом - в старого Чумака.

    Галя зойкнула i, наче пiдкинена пружиною, кинулась на шию братовi. Мати схопилася з мiсця i, звiвши руки, як крила, мов та чайка, зашкандибала, квилячи з сльозами радостi. Андрiй поставив валiзу i пригорнув стару i малу, що повисли на його кремезних руках; посмiхався i поплескував нiжно матiр по спинi.

    Отець Яков не витримав цiєї сцени. Вiн довго вражений дивився на Андрiя. Потiм, зустрiвшись з його поглядом, тихенько закрив Бiблiю, немовби вичитавши у тiм поглядi, що вiн тут зайвий, - так i не дочитавши про сад Гетсиманський, шмаркнув носом i тихенько вийшов; кивнув мовчки всiм на прощання - власне нi до кого - до старого Чумака на покутi, бо всi були зайнятi чим iншим.

    А Андрiй глянув через голову матерi на свiчечку, що догоряла, i зрозумiв усе. Глянув на портрет у жалобi... А тодi глянув на братiв, що стояли, як мур, мерехтячи вiйськовими вiдзнаками та ременями, i щиро посмiхнувся до них:

    - Ну, здорово, роде ковальський!.. Отака от Чумакова гвардiя!

    Галя засмiялась, а за нею засмiялися всi хлопцi. Так щиро, по-братськи, по-давньому, по-хлоп'ячому. Хоч це й не пасувало до ситуацiї, але не витримали.

    - Здоров, здоров, самашедша голово!

    - Здоров, босяцюро, козаче-нетяго!

    - Здоров, Андрiю!

    Микола перший пiдiйшов i обiйняв брата. А тодi повернувся до портрета:

    - От... I четвертий - iнженер i арештант, батьку! Бувший, так?.. - звернувся вiн до Андрiя нiби з байдужим запитанням, оглядаючи з нiг до голови.

    Андрiй засмiявся та й тiльки, вiтаючись з братами. А пiлот промовив:

    - Ну, от тепер ми всi, мамо!


    * * *


    Ось так злетiлися сини-соколи. Чумака старого дiти, на клич батькiв. Запiзнилися, та шлях був далекий. Одначе жоден не переступив через волю батькiвську. Так, наче визбирало їх материне серце по свiтах, по загетях та й звело докупи. А найдивнiше з тим найменшим, що нi вiсток не мав, нiчого не знав, а прилетiв додому так, наче серцем вчув.

    Стара Чумачиха не знала, де котрого посадити - той хороший, а той iще лiпший. А найкращий той найменший, що нi в огнi не згорiв, нi в водi не втонув. Що за всiх так тяжко покутує, та й усе живий от, веселий i щирий, увесь свiт пригорнув би. Ачей материне благословення на нiм, як щит непобiдний, хоронить його i заступає.

    Пiдсунули стiл поближче до покутя, поближче до батька, i посадила стара мати чотирьох синiв-соколiв батька поминати, щоб бачив старий Чумак, що дiти його виконали його волю, та й щоб сам був укупi. Упадала коло них з малою, частувала та примовляла. Та все не зводила очей з них, а найбiльше з того найменшого.

    Не зводили очей з нього й три брати - дивилися та лиш час вiд часу нишком перемовлялись мiж собою.

    Знав Андрiй, що кожному з них його - Андрiєва - доля вписалася на шкурi. Добре знав. I болiв душею. Та тiльки ж...


    * * *


    Ще їдучи з двiрця миршавим вiзником додому (де не був шiсть рокiв), нi, ще в поїздi, Андрiй увесь час думав про них, хоч нiяк не сподiвався їх отак зустрiти та ще всiх разом. Не сподiвався i радiв з того. Бо навiщо? Така бо зустрiч могла бути небезпечною для них. Вiн - збiгця з каторги, що вже чотири роки маневрує по свiтах, живучи iнкогнiто i працюючи в кожному мiсцi доти, доки не починав хтось ним цiкавитись ближче; тодi зривався й шукав iншого мiсця. Так обкружляв увесь СССР з Камчаткою й Середньою Азiєю. I ще б не приїхав додому, коли б не смертельна нудьга й бажання за всяку цiну побачити своїх стареньких i свiй дiм перед тим, може, як покинути цю країну назавжди. Знав, що брати його бояться, напевно, як вогню. О, йому було вiдомо, що значить пробивати шлях та ще й у вiйськових школах, коли брат - полiтичний засланець, каторжник.

    Либонь, душу їм пропекли тим братом, i тiльки добра слава Чумакового роду в цiлому могла захистити хлопцiв i зрiвноважити такий родинний грiх - наявнiсть серед усiх одного "ворога народу". Все це вiн знав, але, ризикуючи життям, - отак заскакуючи до рiдної хати на день, на годину, - не сподiвався їх зустрiти.

    Їдучи останню сотню кiлометрiв залiзницею, вiн малював собi, як то вiн уступить у хату, i який тiєї хати вигляд, i яка тепер мати. Про батька вiн узнав тут же, в поїздi, що батько помер. Якийсь випадковий супутник - незнайомий робiтник охоче розповiдав йому про всiх, кого знав у цьому мiстi, а знав вiн дуже багато. Андрiй його випитував доти, доки не випитав про свiй рiд. А рiд його славний на цiле мiсто. Вiд робiтника Андрiй узнав, що один брат уже орденоносець, "невiдомо тiльки котрий", i що iншi "великi пани та начальники". Знав, що i мати жива та побивається за наймолодшим, за тим каторжником. I що на похоронах не було жодного з Чумаченкiв - "чи загордилися, чи забагатiли, чи через брата свого роду вiдцурались". Так сформулював робiтник вiдсутнiсть Чумаченкiв на батькових похоронах i з жалем плюнув: "Свiт настав, прости, Господи!" Андрiй промовчав, не сказав йому, що то неправда, не загордились Чумаченки, а що дуже далеко тi сини розлетiлися та ще й не сидять на одному мiсцi - лiтають та плавають - та й не змогли чути.

    З двiрця вийшов Андрiй тодi, як уже юрби пасажирiв геть розсiялися, а поїзд, яким вiн приїхав, давно вiдiйшов. Таксi не було жодного. Зате було кiлька вiзникiв, i Андрiй дуже зрадiв цьому. Вибирати не було з чого - всi вони миршавi й захудалi, але то неважно. Не торгуючись, узяв крайнього й поїхав.

    Звелiв їхати не через центр мiста, а через Сiнну площу, на обмин, бо так "уполовину ближче", а головне - не треба буде їм тих машин та людей обминати. Вони поїхали на обмин, через Гребенюкову греблю, через величезну Сiнну площу геть до ливарнi" що маячiла за мiським парком.

    Пiсля гучних мiст, пiсля кипучих i гримотливих рiзних сибiрських "новостроєк", пiсля пароплавiв, пiсля швидких поїздiв, трамваїв, автобусiв Андрiєвi було трохи чудно - вiн їхав допотопним способом, таким вiзником, як ще їздили люди 20 рокiв тому, i такою ж дорогою, яку знав з дитинства, - глибокi колiї повнi м'якого пороху, на вибоїнах стирчить iз землi хмиз, деренчить по спицях, а в поросi лiниво пурхають горобцi - "купаються". Андрiй дивився на них i думав про своїх братiв, про своє отаке гороб'яче дитинство, нi, про золотоголове дитинство - як вони ловили в'юнiв штаньми та кошиками пiд цiєю Гребенюковою греблею, як гасали по левадах та по болотi, там, за їх оселею, в ситнягових шапках iз ситняговими шаблями, бавлячись у запорожцiв; як утiкали вiд батька, мов горобцi, коли вiн приходив з роботи втомлений i суворий i, виломивши дубця пiсля материного звiту, мав карати злочинцiв i бешкетникiв за безлiч нароблених шкод - за подертi штани, за порозбиванi носи, за видавлену шибку, за гульки й бiганину... А надто, як вони - малi Чумаченки - виступали залiзною Чумакiвською когортою у всiх хлоп'ячих вiйнах i побоєвищах на оцiй Сiннiй та на всiх iнших площах та левадах їхнього мiста.

    Центр мiста пiдiймався химерними сильветами з правого боку за площею. Все, як було, лиш постарiло й огорнулося безнадiєю повiльної руїни. Шеренгою, як i колись, над центром височiли церкви - Успенська, Спаська, Миколаївська, Собор, Юр'ївська... Їх одинадцять у цьому мiстi. Багатьох уже не було видно. На iнших - нi хрестiв, анi золотого блиску.

    Андрiєве серце стискалось. Не за блиском, а за тим, що життя йшло й клекотiло десь стороною, поза цим мiстом, але його коштом. Десь росли колосальнi споруди, десь повставали цiлi мiста й селища, модерною технiкою озброєнi. Десь там, де пiшли його i всi iншi брати й сестри, понiсши в офiру свої м'язи й мiзок. А тут - мiсто лежало, як старець у лахмiттi, доношуючи давнє убрання. Все, як колись, лише згорбилось, пiшло вниз. Жодної нової будiвлi, жодних риштовань, жодного руху вперед.

    Тiльки парк, повз який вони проїздили, переїхавши площу, буйно розрiсся, стояв, як дикий пралiс.

    За парком, де починається Андрiєва вулиця, вiн звелiв вiзниковi зупинитися: розквитався з ним; далi пiшов пiшки. Але не пiшов вулицею, а пiшов знову на обмин, знайомими вузенькими кривими перевалками. Обiйшов ливарню й вийшов на пустирище. Потiм левадами вийшов у той завулок, що виходив на головну, де на розi стояла його хата. Але вiн не пiшов просто, а знайшов у парканi дiрку i влiз iз завулка у власний город. Власне не город, а городець. Городець був такий, як i колись, - порослий дрiмучим лiсом соняшникiв, кукурудзи; посерединi глибока межа. У тiй межi мала бути завжди "лоскотарка", якою мати лякала їх у дитинствi, щоб не ходили "красти" огiрки-пуп'янки. "Лоскотарка" мала такого "злодiя" схопити й залоскотати до смертi. Iдучи межею, Андрiй згадував про це i посмiхався при думцi: "Що якби оце мати межею назустрiч!? Та й зустрiла таку от "лоскотарку"!..

    А оце вже нове (несолодко жилося батькам) - кукурудзяний чагарник пiдходив аж до двору, а потiм переступав через парканчик i заповнював собою ввесь двiр, обступивши хату щiльним муром. Злиднi. Все утилiзоване, найменший клаптик землi. Над чагарником височiв лапатий, розлогий клен бiля хлiвця. Це вони колись посадили удвох iз батьком. Який здоровий став! Лапатi вiти його черкали об мур будинку.

    Андрiй зiйшов на ганок i, завмираючи серцем, натиснув на клямку...

    Брати гомонiли щиро, сердешно. Згадували батька, п'ючи за те, щоб була йому земля легка. Згадували дитинство, п'ючи й за нього. Згадували свої пригоди хлоп'ячi, своє мисливство й своє рибальство. Всякi неймовiрнi подiї, яснi радостi й чорнi трагедiї золотого, чудесного юнацтва. Це ще вчора було, ще трава не встигла випростатися там, де ходили вони своїми хлоп'ячими босими ногами всi вкупi. Ще, либонь, не перестали болiти стусани в тих, кому вони їх давали, захищаючи з усiм дитячим вогнем честь свого роду ковальського та своє побратимство... Хвилини летiли непомiтно - i в кожного на серцi було так, як колись, - соняшно, легко, радiсно. I тiшилась мати, стара Чумачиха.

    Одно лише на мить було захмарило радiсть i замалим не обернуло її в смуток i жаль. Це, коли найстарший чомусь спитав найменшого раптом посеред веселої розмови:

    - А це ж ти як, брате, звiльнили тебе чи що?

    Найменший помовчав, а тодi посмiхнувся:

    - "Там" якщо й звiльняють, то хiба тiльки в землю.

    - А як же ж ти?! - прошепотiла мати злякано, поблiдши.

    - А я сам себе звiльнив, мамо... Утiк собi та й усе... (помовчав) - чотири роки ось... До вас бiг, мамо.

    Брати переглянулись, залягла тяжка гнiтюча тиша. Тривожна тиша, яку кожен боявся порушити. Так, наче серед них був живий покiйник. Нi, наче на столi стояла скринька з динамiтом, що вiд найменшого руху могла раптом вибухнути. Мати сидiла, мов з хреста знята, заметавшись своїм материним серцем i не можучи щось тут порадити, лиш вiдчуваючи жах перед чимсь. I сидiли поблiдлих три брати - земля пiд ними горiла, для них це справдi стан аварiйний, страшний iспит - вони сидiли поруч та ще й випивали з братом, утiкачем з каторги, державним "злочинцем". I хоч вiн для них не був злочинцем, знали, але ж...

    Тишу порушив Андрiй, поглядаючи на блискучi унiформи братiв i зблiдлi обличчя:

    - Ну, що ж ви, браття, злякались? Адже ви не раз дивилися смертi у вiчi. А я не смерть... Я Андрiй.

    Мовчали. Тодi Андрiй звернувся до Миколи, посмiхаючись щиро:

    - Ти мене не бачив, Миколо, а я тебе бачив, у Хабаровську, першого травня минулого року, ти був на трибунi поруч з Блюхером. Я всi очi видивився...

    Тут Микола встав i вийшов... Довго його не було. А як вернувся - почав збиратися у дорогу. Два iнших теж... Вони виходили, радились, входили i знову виходили... Збирались вiд'їжджати.

    Мати й мала Галя упадали коло них. Умовляли трiшки лише, трiшки ще побути та порадитись. Та не покидати ж так матiр... Та батько ж заповiдав... Та хоч словом щирим розважити, допомогти. Що ж це вони так утiкають!

    Андрiй сидiв i нi пари з уст. Тяжко пiдперши голову, думав i нiчого не бачив у тiй тяжкiй задумi.

    Нарештi, на материне умовляння один iз середульших братiв не витримав i випалив з розпачем:

    - Та чи ви знаєте, мамо? Чи ж ви знаєте, чого нам це може коштувати?! Служби!!! I всього...

    - А йому ж це коштуватиме життя! - випалила раптом Галя i припала до Андрiя, плачучи:-Скажи ж їм щось, брате!

    Тодi Андрiй пiдвiв голову:

    - Ви менi простiть, браття... Тiльки ж я не знав, що зустрiну вас тут... Через годину я вiд'їду.

    Старший Микола, що саме увiйшов знадвору i ходив тяжко по хатi, по цих словах, а надто по тих Галиних, раптом зупинився, поторсав чуба, зняв кашкета i кинув його на лаву. Зiтхнувши глибоко, розкрив валiзу, дiстав пляшку коньяку i, пiдiйшовши до столу, налив у чотири склянки:

    - Випиймо, браття!.. Е-е. Чорт з ним! - i махнув рукою. - Якось то буде.

    Випили. Спершу Микола з Андрiєм удвох. Потiм випили вчотирьох i знову всi посiдали до столу. Микола довго дивився усторч на Андрiя мовчки... Потiм обняв його i поцiлував.

    Хмiль уступив у голову i все на свiтi стало кращим. Тепер уже всi знали, як стоїть справа, але настрiй на диво вернувся той кращий, попереднiй. Почали радитись, як бути. Мати з щасливою надiєю дивилася на синiв, - вони таки зарадять справi i виконають заповiт батькiв. Такi ж сини! Такi соколи!.. Найодчайдушнiший проект висував наймовчазнiший з них - пiлот. Вiн пропонував забрати брата лiтаком i замчати "чорт його зна й куди", туди, де вже його нiхто не турбуватиме... Були iншi проекти... А головне, було щиро, сердешно, гiо-братськи. I так, нiби це вони в дитинствi гаряче обговорюють якусь чергову хлоп'ячу авантюру. I нiхто нiкуди не квапився вже. Хотiлось отак бути вкупi i вирiшувати цю проблему в затишку, пiд батьковим добрим поглядом i при материнiй участi. Лиш Микола спитав Андрiя, чи нiхто не бачив його, як вiн прибув, чи нiчого такого пiдозрiлого? Андрiй, смiючись, запевнив, що нi. I бесiда тривала. З проблеми порятунку знову перейшли до спогадiв. Розпитували Андрiя про його пригоди. Вiн розповiдав братам i матерi цiкавi речi.

    Тим часом Галя обiцяла Андрiєвi на вухо якусь цiкаву несподiванку, метнулась десь i довго її не було. А коли повернулась -- сидiла коло брата, як на голках, з лукавою таємничою мiною. В розпалi братньої розмови до хати увiйшла Катря, Андрiєва подруга з тих прекрасних рокiв перед в'язницею й засланням. Вона увiйшла... Постояла... I раптом, окрутнувшись, вийшла.

    - Та це ж Катря! - сказав пiлот.

    - Катря...- захвилювавсь Андрiй та й насварив сестру. А та зашепотiла на вухо:

    - Вона тебе любить... Еге ж... Завжди, коли згадує, - плаче...

    Андрiй ще бiльше захвилювався. Знав, що це правда. Бо того, що було, не можна забути. I вiн, власне, насварив сестру, щоб сховати своє хвилювання вiд всього, що бурею знялося в нiм. Але Катря зникла, як тiнь. - "Добре. Потiм..." - заспокоював своє серце, вирiшивши за всяку цiну побачитись.

    Розмова пливла собi далi. Вони вже вирiшили були, що власне Андрiєву справу найлiпше буде розв'язати уранцi, на свiжу голову. Авжеж. Хоч Андрiй i квапив братiв наговоритися тепер, наговоритись од усього серця, до краю, може, на довгi роки та й опiвночi роз'їхатись, а вже вiн якось сам дасть собi раду. Давав же досi. Бо ж за ним материна молитва й материне благословiння - а тим вiн анi в вогнi не згорить, анi в водi не потоне. Аби лише брати були здоровi та щасливi. Нiт, вирiшили брати, тiльки вранцi. Їм взагалi пропала охота так просто роз'їздитись. Потiм. А тепер от найкраще б заспiвати тихенько батькову улюблену, оту, що з нею старий Чумак, мабуть, i на свiт народився:

    "0й у лiсi, в лiсi стоять два дубочки,

    Там сидiли аж два голубочки..."

    Та тут, власне, раптом усе й скiнчилось. Зовсiм несподiвано.

    Не встиг перший рядок журного i такого сердешного заспiву з уст пiлота дiйти до кiнця, власне, не встиг вiн розгорнутися в чотири голоси, щоб доспiвати першу строфу, як раптом вiдчинилися дверi без стуку - i голуби, що вже так гарно вмостилися на гiлочцi, сполоханi, щезли...

    До кiмнати ввiйшло двоє гостей - один в елегантнiй унiформi сержанта НКВД, другий - мiлiцiонер.

    - Добрий день! - чемно привiтався сержант.

    Брати звелися назустрiч, як мур.

    - Сидiть, сидiть, - чемно попросив сержант i попрямував просто до Андрiя. Брати сiли - вiйськовi з виразом незалежностi й своєї професiйної гiдностi, Андрiй - зблiдлий, але спокiйний.

    - Попрошу вашi документи, - звернувся сержант до Андрiя так само чемно. Андрiй завагався, тодi сержант узявся за кабур пiстоля. Андрiй посмiхнувся i подав йому планшетку.

    - Гм, - гмикнув сержант, розглядаючи пашпорт, вийнятий з планшетки. - Але ж це не ваше прiзвище. Ваше прiзвище Андрiй Чумак. Так?

    - Так.

    

... ... ...
Продолжение "Сад гетсиманський" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Сад гетсиманський
показать все


Анекдот 
Приходит студент в столовую, подсаживается к профессору. Профессор ему: "Гусь свинье не товарищ" .
Студент: Ну, ладно, я полетел.
Профессор обидился и решил студента на экзамене завалить. Приходит студент на экзамен и отвечает все на «отлично»…
Профессор задает ему вопрос:

- Вот представь, идешь ты по дороге, видишь, два мешка стоят. Один с умом, другой с золотом. Какой возьмешь?
Студент: "С золотом".
Профессор: "А я б с умом взял"
Студент: "Ну, это кому чего не хватает".
Профессор разозлился и написал студенту в зачетке: "козел". Студент даже не посмотрел и ушел. Потом возвращается и говорит: "Профессор, вы тут расписались, а оценку не поставили".
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100