Андрiй Головко - Головко - Бур'янПроза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Андрiй Головко Читать целиком Андрiй Головко. Бур'ян
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
За кiлька перегонiв до станцiї Ганiвка Давидовi Мотузцi вперше пiсля
мiста та казарми степ вiйнув просто в лице мiцним духом землi та рум'яних
щiк з морозу, з ранку, сонячного, осiннього.
Це на якiйсь глухiй станцiї у вагон увалилася цiла юрба дiвчат. Либонь,
з бурякiв. Бо у вiкно бачить Давид - на станцiї цiлi кучугури навалено їх,
i ще пiдвозять, скидають. А в дiвчат - клуночок у кожної. Вони в чорних
стареньких свитах, у брудних спiдницях з полотна сирового й босi.
А обличчя в усiх обвiтренi, смаглявi, з пошерхлими од вiтру губами.
Як зайшли у вагон, збились, несмiливi, i стояли в проходi. У кожної в
пучцi - квиток.
Давид аж зрадiв, наче сестру рiдну мiж них побачив. Посунувся - дав
мiсце однiй, а тодi ще звернувся до якогось громадянина, що лежав на лавцi
насупроти, i попрохав його сiсти. Бо вагон це не спальний, мовляв, а в
дiвчат ось, може, й ноги болять. Той нехотя спустив ноги з лави. Сiли
дiвчата там. Тiсненько - усi порозмiщалися. Лише одна стояла бiля вiкна й
задумливо дивилася крiзь скло.
Поїзд рушив. До скла аж обличчям притулилася. А повз очi - водокачка,
телеграфнi стовпи, по дорозi вози з буряками. Миг повз очi.
Давид витяг кисет i закурив. А тодi до дiвчат:
- Звiдки це ви, дiвчата?
- З бурякiв їдемо. Отут були, в радгоспi,-це кирпатенька, найбiдовiша,
мовила. А очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонiвку його, знов
на обличчя й додала: - А це їдемо додому. Вирвалися ще за тепла на
молотьбу. А обмолотилися, буряки стали копати та й докопалися - учора
думали, що й попропадаємо з ногами: морозище ж отакий, а ми босi.
Подивився Давид на їхнi ноги червонi, похитав головою й нiчого не
сказав. А потiм, по паузi, спитав, чи хоч додому ж їм недалеко.
Та так, iз Зачепилiвки вони, Щербанiвського району. О, то це, виходить,
вони зовсiм земляки: вiн теж щербанiвський з Обухiвки. Знають Обухiвку.
- Були з нами й на буряках обухiвськi, душ кiлька було,- сказала одна з
дiвчат, звела обличчя на червоноармiйця: - От, може, знаєте - Яким, що на
гармонiї грає, потiм таранкуватий один. А з дiвчат - Галька i Христя. А то
- не знаю тих.
- Це Христя ота, що спiває гарно? I зовсiм вона не обухiвська! -
озвалась якась.
А Давид враз насторожився: Христя?
Та перша дiвчина аж плечима знизала:
- Авжеж-"не з Обухiвки!" Чи я ото не знаю? Прийшли вони, а ми саме жито
добивали. Ще Христя ота про банду розповiдала. То ж у них в одну нiч
семеро коней з лук завели. I їхню взято коняку. Ще плакала, пам'ятаю.
Давид схвильовано:
- Така русява дiвчина? Невисока?
- Невисока. А на шиї в неї шрам: колись iще, як денiкiнцi були,- од
нагайки.
- Так! - аж одхилився, i на обличчi бiль у нього. Тиша. Десь за
перегородкою, в другому купе, чути голоси було глухо. А внизу колеса
ритмiчно: так-так, так-так. Так. На шиї шрам - вона, значить, сестра
Христя.
- I коней не знайшли?
- Нi, як крiзь землю пiшли всi семеро. Одного злодiя пiймали були з
конем аж пiд Полтавою на ярмарку. З Огирiвських хуторiв сам. Хотiли
самосуд над ним учинити. А вiн став проситися: всiх, каже, викажу, усю
банду, тiльки щоб не вбивали. Ну, а тут мiлiцiя на ярмарку - його й
заарештували. В тюрмi тепер.
- Може, в тюрмi, а може... Хiба тепер тюрма! Подержать мiсяць та й
додому випустять,- додала друга з дiвчат i одвела погляд убiк.
- А коней нема,- це - Давид.
Вiн замовк i схилив голову. А очi вронив на ноги дiвчатам, порепанi й
червонi. I було - думка проповзла:
"Може, i вона десь боса отак на морозi?" А потiм батьки згадалися. Як
це бути без коняки? Мабуть, батько ще дужче посивiв i мати ще дужче
зiгнулася. Без тягла ж - як без рук. А земля далеко, за десять верстов. Що
ти на нiй робитимеш голими руками! I чого згадалося те? Уривок з листа з
дому, ще повеснi; незграбними лiтерами Петрик виводив, а батько, мабуть,
проказував синовi вiстку радiсну: старого коня продали та молодого купили,
хлiборобами тепер будуть,- писали. I весело Давидовi було тодi, i, мов
живий, батько тодi був виткнувся з-за листа: завжди похмурий, а то
всмiхнувся на хвильку й примружив око до сина весело: "То так, сину; а без
коня без доброго, вважай,- не хлiбороб". Е-е, не примружить тепер очей
батько до сина, не скаже весело. Мабуть, такий журний, ще, мабуть, дужче
посивiв.
Десь далеко й глухо кондуктор квитки питав до Вербiвки. Дiвчата
пiдвелися.
I Давид кинувся:
- Що, встаєте?
- Та ми до Вербiвки брали квитки, бо до Ганiвки ж дорого. А тут уже
свої краї - пiшки пiдемо. Нам аби на нiч. Прощавай!
- Iдiть здоровi!
Поїзд стишився i став. Давид до вiкна пiдвiвся й байдуже дивився: на
перонi з осик тихо падало листя жовтаве, чоловiк у червонiм картузi вдарив
у дзвiнок двiчi, пройшли дiвчата юрбою по перону за станцiю. I бачив -
пiшли дорогою, що по нiй стовпи телефоннi вдалину побiгли.
I коли рушив поїзд, Давид iще стояв бiля вiкна й дивився в степ.
Ген-ген дiвчата тi. Вдалинi у вибалку руде село. А то куди не глянь -
зелено, чорно... латка бiля латки - чорно, зелено...
I подумав Давид:
"А як же це батько й тi шiсть?"
II
Вiд станцiї Ганiвка до Обухiвки двадцять п'ять верстов. I все степом.
Повилась дорога помiж чорних рiль та латок зеленої озимини, колiями
зрiзана. А обiч уздовж неї- стовпи вдалину. I вiтер осiннiй так тоскно
гуде вгорi в телефонних дротах. Вiтер та он галок зграя: вiтер їх гонить,
як ото жменю зерна, сiючи, кинуть на вiтрi,- а то куди оком не кинь -
степ, пусто. Вдалинi манячили хутори. Iде Давид по дорозi, ступає широко.
Усiма грудьми п'є, захлинаючись, терпке, як терен зеленуватий, осiннє
степове повiтря. I, либонь, хмелiє вiд нього: очi якось аж затуманились,
розкритi обвiтренi уста. А рукою збив будьонiвку на потилицю та тiльки
головою трiпнув.
- Ех!
Ще кiлька день тому - де це було? В Азiї. На станцiї Ташкент стояв у
черзi за квитком мiж узбеками якийсь собi демобiлiзований червоноармiєць
Давид Мотузка - i от iде по дорозi на Обухiвку. Чи йде, чи сниться.? Аж
усмiхнувся. А в очi степ далиною дивиться, хоче спитати, та - нiмий. "А
що, Давиде, тьохнуло?" I хоч нiмий, чує його Давид. Вiн роблено хмуриться,
потiм усмiхнувся: "Ще питає: "тьохнуло"! Ну, а як тебе та не любити, як от
дивлюсь у далину твою i бачу в нiй цiлий свiт новий. Що про нього вiки лиш
марили, що його ще нiде не бувало. Хiба на зоряних гонах на якiйсь iз
iнших планет. Ех, i люблю ж тебе!"
За хуторами дорога зламалась колiном i повилась на Щербанiвку. Уздовж
неї й стовпи потягли дроти. А глухенька дорiжка помiж хат покрутилася
хуторами. Це - Давидова. Ну, та вiн нею теж тiльки до хатки, до он тiєї
крайньої, а там навпростець пiде на економiю, колишню ганiвську.
За хутором уперше стали попадатися орачi.
Це ще хуторянськi землi, а як рiв перейшов - колишнi економiчеськi
степи пiшли, тепер обухiвськi. Тут теж де-не-де на гонах поволi плуганили
орачi волами по облогах. А тiльки далеко од дороги,звертати не хотiлося,
бо й так уже пiдбився. Хай, он уже, пiд самою економiєю, оре хтось,- зайде
Давид до нього, закурить i вiдпочине трохи.
А й земля ж тут добренна! - чорнозем, аж масний. I пахне так якось
знайомо рiлля свiжо-осiння парубковi. Як пахла й тодi, в давнину, коли ще
хлоп'ям до пана в погоничi на осiнь ставав.
...Три осенi був у строку саме пiд вiйну германську. Малий був,
замурзаний, а очi з-пiд волосся чорного, кучерявого як вишнi двi стиглi.
Любили його в дворi i наймити, i австрiяки полоненi. (На роботi їх було
душ двадцять). Все пiснi, бувало, їм заспiвай. А Давид спiвливий був. Цiлi
днi на полi ж, на оранцi,- воли поганяє й спiває. Сам i пiсень складав: то
про наймита-сиротину, то про солдата, пораненого в окопах, то про
австрiякiв, що на чужину їх занесло на далеку. Бувало, увечерi, як з
роботи повернеться та пiсля вечерi отак, перед святом, як заспiвають у
сутiнях: "Чуєш, брате мiй...",- хлопець занiмiє, а очi туманом застелить.
Журно Давидковi тодi. А журавлi все "кру, кру"...
У журбi отакiй i подружився Давид з одним австрiяком, на ймення Стах.
Залюбився в пiснi вiн хлопцевi сердечнi. Бувало, каже:
- Спiвай, хлопче. Най серце за неправду болить змалечку. Виростеш -
бунтар будеш!
Вони й на степ виїздили орати завжди вдвох. Давидко коли поганяє, а
Стах за плугом борозною йде i щось розповiдає. Про родину свою, про iншi
краї, про минуле. (Дома, в Галичинi, вiн за вчителя був, а потiм на вiйну
його забрали, та вiн передався до полону). Який вiн був хороший! I знав
чисто все, що не спитай: i де земля взялась - не як у школi пiп учив, i
чому люди бiднi є i є багатi, i яке буде колись життя... Бувало,
примружить очi, дивиться й каже:
- Отут, де фольварк панський, не буде вiн панський, бо пана виженете. А
самi, наймити, житимете за хазяїв. Земля вся буде ваша, i худоба, i дiм, i
ще дома такi збудуєте, i сад насадите бiльший...
Давидко аж оторопiв:
- Так пан же не впустить.
- А так, так,- не пускатиме пан, жовнiрiв визве гнiздо та землi
боронити. Таж вас сила з сiл. А й жовнiри хiба не з села? Хiба то не їхнi
батьки та брати прийдуть маєток брати? На брата, на батька хто зведе
рушницю?
Очi горять у Стаха, горять у Давидка. Хоч i мале воно, хоч i замурзане.
- Товаришу, дай закурити!
Давид аж кинувся.
- Будь ласка, якщо є.
Воли парубчак спинив, вилiз iз борозни на облiг i стояв у лахмiттi,-
зразу видно, що наймит. Давид звернув на стерню й пiдiйшов до орача.
Поздоровкався, закурили. Ну, а воли спочинуть тим часом.
- Сiдай, товаришу. Це не з служби, бува, не дев'ятсот перший?
- Дев'ятсот перший, еге. А ти не з Обухiвки часом?
- Нi, я он з отих хуторiв.- Вiн виступив з-за вола й пужалном ткнув у
простiр, де за рiллями, за облогами в балцi хутiр визирав зеленим дахом iз
червоного, як величезний пук калини, вишневого садка.
Може, чув про Огиря? Так ото служить у нього. А це тут оре. Воно земля
й обухiвська на паперi значиться, то як справа до продподатку дiйде, а так
- хутiрська земля. Потому - далеко страшенно вiд слободи, за десять
верстов не наїздишся, не находишся, ну, в оренду й здають. А ще як коняки
в котрого бiдняка немає - погиб, щитай. А хуторянам - подай боже. Огирi,
Хоменки, Кипшарi... Ой, треба ще на них вiсiмнадцятого року! У декого
десятин на двадцять п'ять посiву самого, та випасає товару скiльки. Вже ж
на долонi не випасеш. От i щитай кругленько - тридцять. Норма! Бiльше з
половини беруть: виоре, засiє. А зiжне другий незаможник, подивиться на
копи та тiльки потилицю почухає: на плечах за десять верстов не однесеш.
Хоч покинь на стернi. Оцим моментом i користуються куркулi. Бувало, за
самий продподаток та за який мiшок зерна всю норму оддавали. От вищитай,-
той же восьмий або десятий снiп...
Вiн жадiбно затягався цигаркою, що стала вже самий вогник, аж по мокрих
губах шкварчала. Тодi плюнув, iще попросив на цигарку. Бо сьогоднi вiн
пiсникує: пiзно вчора повернувся з оранки та й не висушив тютюну. Давид
дав на другу i сам другу скрутив.
- Погане ти, дружище, розповiдаєш.
- Та тут як викласти тобi усе життя наше, нi чорта воно не варте,
братухо! - Вiн чвиркнув крiзь зуби i трохи помовчав. А згодом пiдвiв
голову i, примруживши око, пильно глянув на червоноармiйця.
- А на фронтах воно як там? - спитав чомусь пошепки. Давид вiдказав, що
фронтiв нема тепер. Парубок нiчого не сказав. Тiльки враз одiрвав погляд
од Давида i опустив очi на рiллю. Заговорив згодом, пiдвiвши очi:
- Ти от повiриш, мiй хазяїн - куркуляка ж який: мав сiмдесят десятин
землi, а тепер - оце приїде дочка з Обухiвки, що за голову сiльради торiк
вийшла, за Матюху...
- За Корнiя? Що був воєнкомом при волостi? - Давида аж смикнуло.
- Ну да. За комунiста. Так вiн ото дочку в Огиря й схватив собi. Там
весiлля таке було! З району начальство приїздило, ракети пускали.
Скривив губи парубок в усмiшку якусь, i презирливу, i болючу, i ще раз
чвиркнув крiзь зуби. Задумався. Раптом згадав i пiдвiв обличчя до Давида:
- Да, так я й не доказав. Приїде оце, бувало, в гостi та й похвалиться,
буває, батьковi, що там Миколай Миколайович наступатиме, чи що. Так
плюється, не признає. Пробi, якої трясцi йому тут треба. Щоб знову
рiзанина пiшла? I так, мовляв, життя налагоджується. Та 'дже: пара волiв,
пара коней на синовi стоять, двi норми й ще землi, аби брав. Горою стоїть
за радянську владу,- знов губи в усмiшку.-То отаке-то, товаришу.
- Н-да. Дiла тут у вас...
I задумався Давид. Згадалося - колись читав книжку "Нове село". Тодi
якось аж не вiрилось, що живi отi цифри нетяг, здачi землi в оренду... I
от цей парубчак уже ж не вигадує: "буває, за продподаток норму здають",
"по тридцять десятин посiву в декого". I ще от - Матюха й Огирiвна. Чи
подурiли вони тут? Чи самогону пообпивалися?
Кинув цигарку потухлу Давид i пiдвiвся з землi, речовий мiшок перекинув
на плечi:
- Прощай, товаришу,- до орача.- Як же тебе хоч звати?
- Iльком. А тебе?
- Давид Мотузка.
- Ну от. Будемо знати.
Вiн узяв воли за налигач, замахнувся батогом i свиснув. Рушили. А Давид
пiшов стернею. I ззаду довго ще чув свист Iлькiв. Якийсь такий... ну от -
немов то чайка над степом лiтає, кигиче.
III
Над ставом, що колись належав економiї, як проходив Давид, шумiли верби
хором жiночим, тужливим. А одна - плакуча - над самим урвищем схилилася в
розпачi над ямою обiч млина водяного,- аж її коси розпустилися i впали у
воду,i занiмiла.
Хто її тугу збагне? Бо хто бачив?
...На конюшню козаки-денiкiнцi Катрю ковалеву, що при дворi жив,
затягли - красуню степову, розпатлану. I на тiло молоде, як пси,
накинулися. Так цiлу нiч: дудлили самогон, горлали пiсень, щоб не чути
було крику дiвочого... А вранцi, змучену, випхнули за дверi...
Тiльки-тiльки свiтало. У лiс до партизанiв, як тiнь, прийшла й сказала:
"Сю нiч". Потiм - нiколи нiхто вже не бачив її. Бо нiч була темна, її
остання нiч. Спали козаки в сараї i в штабi спали. Як тiнь кралася,- тиша
така. Лиш десь у березi блукав хтось, її гукав - може, мати. I враз з усiх
кiнцiв спалахнуло: сараї, конюшнi. Кинулись iзсередини до дверей -
засунено знадвору, стiни кам'янi: крики, гоготiння полум'я. А з степу тодi
ватага партизанiв - з усiх бокiв оточили маєток. Давид iз хлопцями повз
ставок саме бiг тодi - на кручi щось майнуло бiля млина...- А! хiба тодi
знав! - Мерщiй у двiр гайнули. Захопили штаб, розстрiляли, забрали два
кулемети i коней. Потiм до самого свiту шукали Катрю в саду, бiля ставу -
не знайшли... Лише днiв через кiлька,- вже в лiсi були,- звiстку сумну
принiс Давид (ходив уночi в хутiр на розвiдку): у ставу знайшли утоплену
Катрю ковалеву...
I от - плакуча верба бiля млина над урвищем ламає руки, хитає головою,
мов журить когось: "А-є!.." I шумiли верби хором жiночим, тужливим.
По греблi пройшов Давид повз водяний млин. З-за безлистого саду, як
крiзь сивий серпанок, червонiли цеглянi будiвлi. Обiч пiд садом бiлiла
хата, челядня, жовтiв невеличкий ожеред соломи. Ближче,- з кузнi вилiтав
сизий димок, а раптом не стало, i тодi з кузнi загупало молотом по
ковадлу: гуп-дзень.
Хтось живе в економiї.
З греблi Давид просто й звернув до кузнi. Побрiв рудою жаливою та
бур'яном понад ставом. Обiйшов ярок, порослий ожиною, молодняком, i
пiдiйшов до кузнi-землянки. Молот не гупав. Чути було з землянки - сопiв
мiх i гомiн тихий.
Давид спустився сходами в землянку. Бiля горна - коваль.
Так i зарум'янилось лице Давидове радiстю:
- Здрастуйте, дядьку Петре!
- Здрастуй... товаришу! - мовив од горна сивий iз закуреним обличчям
коваль, пильно вдивляючись у червоноармiйця. Видно було, що не пiзнав.
А Давид - той одразу впiзнав дядька Петра. А то незнайомi два:
хлопчисько дув мiх та якийсь кремезний чолов'яга рудобородий сидiв пiд
стiною в солдатськiй ватянцi i в кудлатiй сибiрськiй шапцi. Вiн, видно,
помагав ковалевi кувати, а це лише сiв i крутив здоровенну цигарку. Як
слинити, пiднiс її до рота, тодi скоса пильно глянув на червоноармiйця
бiля дверей. I всi мовчки дивились.
Давид аж усмiхнувся:
- Та Давид, ковальчук ваш, дядьку Петре!
- Ну от, скажи ти! - здивовано й радiсно аж руки розвiв коваль.- Не
признався б - нiяк не пiзнав би. Правда ж, i часу минуло. Це ж парубiйком
iще, за денiкiнцiв, як у кузнi за ковальчука працював. Ох, i одчаяка ж
був! - Звернувся вже до сибiряка.- Вiд партизанiв був приставлений. А це,
мабуть, iз служби?
- Да, прямо з станцiї. Iду - дивлюсь: димок у кузнi. Ви, значить, так i
зосталися тут?
Сопiв ковальський мiх, трiскотiло вугiлля, а коваль старий ще вiхтиком
покропив його водою i заговорив:
- Вiк в оцiй кузнi,- з дванадцяти рокiв. Усю силу в нiй на цьому
ковадлi по шматочку виклав i молотом розплющив, у чересла, в лемешi
панськi перекував. Тут i помиратиму. Спасибi, таки вiдчужили хоч хату та
кузню, мене надiлили. Кую тепер. А вмру - о, є кому замiстити коваля
старого! - I вiн усмiхнувся до хлопця бiля горна, хитнув з батькiвською
ласкою головою на нього, замурзаного, як циганчатко. Враз iз горна
вихватив червоний шмат залiза на ковадло,- дзень, дзень... Рудий чоловiк
тодi взяв молот-гуп!..
Аж iскри по кузнi, аж iржаве шмаття залiза по полицях ожило -
задзвенiло.
Давид дивився, як молоток та молот мiсили червоний шмат залiза. Вже
буряковий вiн, темнiшає. Тодi коваль знов у горно його, засопiв мiх.
А тепер i вiн закурить. I, цигарку крутячи, ще другого сина згадав: "От
ще б Степан iз служби повернувся: вже 1902 рiк забрали, а все нема чогось.
Та строку Зiнька ще добула б - тодi всi дома б. Давид, мабуть, i не
пам'ятає її?" - "О, чого б же не пам'ятає!" - "Тодi ще пiдлiтком була, а
тепер дiвка вже". Давид почервонiв i щось хотiв спитати, та дядько Петро
заговорив:
- Повеснi ж дожилися,- хлiба не стало, та й мусив дитину вiддати за
п'ять пудiв жита та чоботята там, хоч старi. Цур їм iз такими заробiтками!
Тодi бородатий чоловiк:
- Е, шкода. За зиму хлiб поїмо, та й знов повеснi - куди б хоч за харч
дiтей розiпхати. Життя наше таке. Голову витягнеш - зад угрузне, зад
витягнеш - угрузне голова. А вже нас, так iменно, як трясовина, злиднi
засмоктують. Пручаєшся, б'єшся, а воно все глибше - по груди, по горло.
З Сибiру ж i вони як приїхали, худоба ще була. А воно саме пiд голод,-
поїли худобу. Лишилися голi-голiсiнькi по чужих хатах. Сiм родин вернулося
їх з Зеленого Клину: обухiвськi та з Щербанiвки двi. Ну, дали-таки землi,
та що з нею голiруч зробиш, та ще як за десять верстов?
- Тодi ж казав: згуртуймось у колектив та на всiх хоч пару коней
залишiмо. Та домагаймось, щоб на хутiр, сюди, виселитись, до землi ближче.
Хоч у землянках жили б та завжди б її пiд руками, на очах мали. Та куди
тобi - комунiя! А воно, бач, нашi ж таки сибiряки... Оце якось бачився в
городi - комуною живуть. "Маяк" пiд Сорочинцями. Добре живуть. А ми
домнялись, а тепер...
Давид аж захвилювався радiсно вiд сибiрякових слiв: це ж його мрiя -
колектив отут, у дворi. Сказав весело:
- А тепер що ж, дядьку, пiзно хiба, чи що? От землевпорядкування
провадитимемо, згуртуємось та й вийдемо на виселок сюди.
Лише рукою махнув сибiряк. I коваль безнадiйно:
- Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування... Тихiн Кожупiний i
досi кров'ю харкає. Що ти хотiв, сину, як мужик темний, а бiля властi -
сучi сини та п'яницi.
Тодi Давид:
- Да, у вас тут щось того... Матюха от... Тихо в кузнi. Лише сопiв мiх
та трiскотiло вугiлля. Нiхто нi слова. I вже по тому мовчали бiльше.
Розпитували Давида про новини, про службу там, у Ташкентi, що там по
газетах. А за своє життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш.
Давид знав, чого це: "Матюха" - страшне було слово для них. I не
допитувався дуже - все одно побояться; хоч дядько Петро й знав його, але
це ж чотири роки минуло. А за цей час... Адже й Матюха колись у партизанах
був, а тепер...
Вiн пiдвiвся, кинув цигарку i, мiцно тиснучи руки ковалевi й тому
сибiряковi, сказав весело:
- Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотiли, а що бiля властi тут
у нас сучi сини та п'яницi - нiяка сила!
Очi з-пiд кудлатої шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув дуже.
Так i розлучилися.
Пiсля курної кузнi морозне осiннє повiтря залило лице Давидовi
рум'янцем. Пах бур'яну сухого вiйнув iз давнини, iз спогадiв, якiсь забутi
сни. Перед очима просто лiворуч - став за вербами, а обiч ставу - зелена
озимина. Отут i виселок, вiд ставу, нижче саду економiчеського. Де ото
халупа ковалева. Давид мружить очi, дивиться, i в напруженiй уявi - на
тому зеленому майданi: халупки, молоденькi деревця понасаджувано. Якихось
кротiв наче селище. З усiх бокiв до майдану хлюпають чорнi рiллi, як
повiдь весняна. Це тiльки-тiльки оселилися. Ще мружить очi Давид i сам не
впiзнає: чи їхнiй виселок?.. Великий сад з отих дерев уже вирiс. У саду
бiлi будинки великi. А де гребля прорвана, де водяний млин,-
електростанцiя. I стовпи потягли дроти по висiлку, понад будинками, у
двiр, до загонiв, до ферми, до сельбуду... I по шляхах - на Щербанiвку, на
Обухiвку... На всi боки.
За вербами чайка кигикнула. Кинувся Давид. А може, й не чайка, може, то
свист Iлькiв? Брiв бур'яном у двiр, де будiвлi цеглянi. Чiплялись реп'яхи
до шинелi. Пахло жовтавим листом кленовим i бур'янами. I на дворi бур'яни
буйнi поросли. Навiть у покоях, нежилих тепер, у дiрки вiкон видно було
пасма бур'яну. Та стiни добрi. О, вiк ще стоятимуть! Тiльки покрiвлю на
сараї, на конюшнi дай. Ось комори-гамазеї. Аби родило, є куди зсипати.
Загони, конюшнi...
Давид ходив по двору, оглядав стiни, про себе щось розраховуючи. Збоку
б хтось глянув - iнженер то ходить, що йому треба обрахунок на ремонт
скласти.
- Да, будiвлi ще добрi,- аж уголос сказав. Кинув ще поглядом навколо й
рушив повз загони.
А тут мур розвалений од саду. На латку подзьобану очi впали, i...
гаркнули залпи в оту нiч, лiтню, тривожну, коли палав маєток: отут
розстрiлювали. Червоне з-за муру сонцем вечiрнiм залляло бур'яни. Шелест
десь iз-за муру.I враз у прогалину на бур'яни як стрибне бузiвок -
потолочив їх. Сам - сонцем заллятий, хвiст догори. I молодим телячим
баритоном як шарпоне нiму ту бур'янову тишу, аж луна помiж будiвлями, за
муром, у саду.
Аж Давид усмiхнувся - так зрадiв телячому ревовi. А з саду, з-за муру,
ще шелест по листi - кроки чиїсь. Парубок тiльки до муру хотiв, як у
прогалину назустрiч дiвчина в сiрiй свитi так i налетiла на нього.
- Ой! - тихенько з несподiванки i одхилилась, щоб дати пройти йому. А
вiн - чудний такий: на неї дивиться, тодi одiрвався, одхилив голову, очей
з очей не зводить. I вона... Потiм хлюпнулись безоднi пiд бровами в неї;
крутнулась i побiгла бур'янами. Ще оглянулась, побiгла.
Давид стояв як стовп.
Уже не було чути нi шелесту, нi крокiв. Теля десь за двором ревнуло.
Тиша i бур'яни. А вiн тодi рукою до чола, провiв - аж гаряче.
- Та вона ж десь у наймах...
IV
Уже зовсiм смеркало, як Давид пiдходив до села. Зразу за кладовищем, на
вигонi край слободи, махали крилами вiтряки. Один тiльки стояв обiч iз
перебитим крилом. I пусто на вигонi. Нагнав жiнку якусь по дорозi - везла
з дiвчинкою возик з мiшком од млина. Минаючи, поздоровкався, i жiнка
сказала: "Драстуй". А не пiзнав Давид, хто така. Таки поночi вже. Де-не-де
по хатах свiтили свiтло. Отак - блимне маленькими вiконечками - саме
сiрник чиркне, потiм примружить їх i дивиться довго, не мигаючи, в
темряву.
Повз церкву як проходив, неприємно вразило Давида: пахло фарбою свiжою.
На тополях в оградi на ночiвлю мостилось гайвороння. "А от у школi немає
шибок, це - факт",- подумав. На розi темно зяяла вона чорними великими
вiкнами, лише двоє вiд дороги блiдо свiтилися, i на завiсi бiлiй то
виступала, то гасла чиясь тiнь.
За рiг бiля школи звернув Давид у вулицю. Тихо й порожньо в нiй. Шумiв
вiтер за тином, по садках, поза хатами - листя пожовкле зривав: метеликами
лiтало воно й падало стиха на вулицi, по дворах. Десь аж на тiм краю села
два голоси парубочi хрипко горлали пiснi. А знизу, за городами, мабуть,
бiля мосту, важко чмихав паровий млин. I - вiтряна нiч, тому дихання
млинове нерiвне, немов iз перебоями: чмих, чмих... чмих. За городами ж, по
той бiк Псла, смугою чорною -лiс. I шумить, шумить по-осiнньому. А
Давидовi спогади - зеленi, веснянi.
...Колись, при денiкiнцях, i влiтку, i восени в оцiм лiсi по ярах вони
жили лiсовиками. Увесь лiс шумiв од них - партизанiв. I якщо вночi десь
займався полум'ям хутiр якогось буржуя, якщо вночi десь вирубано бiлих
заставу, всi знали: це нiхто ж, як лiсовики. Е-ех! Зеленая лiщинонька, а
по нiй буйний хмiль повився!..
...А восени шумiв-шумiв лiс по-осiнньому. Осипалося листя, пiшли дощi,
холоди. Люди на тиф почали хворiти й мерли, як мухи восени. В Обухiвку
тодi ж полк денiкiнцiв прийшов, розташувався. I полк стояв у Щербанiвцi, i
поза Пслом стояло вiйсько по селах. Це їх, партизанiв, виловлюватимуть...
Шумiв-шумiв лiс по-осiнньому. I була нiч чорна, вiтряна, iшов дощ...
Партизани, мокрi, холоднi, i в одчаї - або пан, або пропав - нальот на
Обухiвку. Що там було в ту нiч, чорну, вiтряну! Полк розметали, захопили
зброю, три кулемети, коней. I на пiдводи пiших, хворих, i - в нiч. Було їх
у лiсi сотнi три, а до червоних як через фронт пробилися, шiстдесят три
чоловiка прибуло, i то з них сiмох поранено.
Як це давно було!
Повз волость проходячи... Да, сiльрада тепер це, бо район у Щербанiвцi.
Тихо, i вiкна темнi. А на ганку тодi кулемет отут строчив. А Давид
"лимонку" -бах! Замовк кулемет. Як це було недавно! I хати за тинами
розваленими, як i тодi,-бiднi, стрiхатi й мовчазнi. Тiльки на пустирi, он
на тiм боцi, де левада, колишня генеральшина дача, сохи з землi стирчать,
мабуть, на нових садибах i в саду генеральшинiм, де була сама дача -
спалено її, уже живе хтось: велика хата з ганком, з ясно освiтленими
вiкнами, сарай пiд черепицею, рублена комора. Од вулицi-тин новий i дощанi
новi ворота бiлi, на чорному тлi вирiзьблено чирвою.
- Це хтось двигонув собi так двигонув!
Нiяк не вгадає Давид - хто ж саме. Хто-небудь iз куркулiв,- так не
рiшився б же в генеральшинiм саду, хоч i нема її, хоч i насiння не
зосталося. А хто б же бiльш? Це, брат, не одну тисячу вгнав. Нiяк не
вгадає Давид. А тим часом, перебираючи в головi обухiвцiв, шукаючи
хазяїна, незчувся, як i до двору свого пiдiйшов. Став на перелаз, а в
грудях так i отерпло: маленький двiр пiд тiк постругано, бiля повiтчини
старенької - стiжок початий. З хати у вiкна лилося блiде свiтло, i шум
чути - мабуть, верстат лядою.
Давид, схвильований, узявся за завертку, а дверi так знайоме, з таким
сумом до нього - рип!
В хатi, як порiг переступив,- тихо. Лядою гуркнув ще батько, а тодi
повернув до дверей своє похмуре обличчя. З-за прядки мати, глянула,
старенька й тиха. Долi Петрик цiвки сукав, а маленька Докiйка клоччя на
кодрю крутила.
Та й застигли всi, кожен за своєю роботою. Очима - до дверей, на
солдата в сiрiй шинелi, у шапцi гострiй. Вiн гостру шапку зняв.
- Здрастуйте!- всмiхнувся самими куточками рота. Мати з ослона й не
пiдведеться. Очима припала до обличчя - чи Давидове? Мить, може. I враз
брови як-як помiтно зламалися крайками догори. Вийняла гребiнь iз днища,
поклала на ослiн i встала назустрiч до сина.
- Давиде! Ну, де-бо ти взявся?
- А от бачите - прийшов.
Вiн поцiлував матiр. Обличчя в неї схудле, у зморшках усе. Дивилась
любовно очима на сина, що в них - i радiсть, i журба. Потiм вiї злегенька
затремтiли, i м'язи лицевi бiля рота - в печаль. Вона тодi пiднесла
передник до обличчя й почала в нього сякатися.
- А ми вже тебе, сину, i не ждали.
- А я ж писав.
Поздоровкався з батьком. Той навiть аж розхмарився, та хiба на мить,-
знов брови обважнiли й нависли. Сказав:
- Якщо й писав, сину, то не ми твої письма читали. Може, хтось читав.
Ото останнє було, де ти про землеустрiй писав, куди обратитися. Я вiзьми,
дурний, та й покажи на сходi. А хтось та й головi сказав. З того часу як
одрiзало. Нi одного не получав.
Мати:
- Думали, що тебе вже й живого нема.
А батько:
- Ото, заплач iще. А я так їхню всю полiтику бачу. Це вже останнє
письмо Христi дав, як їхала в радгосп, щоб на станцiї вкинула.
- Коняки ж у нас, Давиде, нема. Украли, харцизяки,- сказала мати й
заплакала. А батько - тiльки брова в нього одна ворухнулась:
- Взяли, сучi сини. Аж семеро коней iз слободи забрали, Старцями нас
поробили.
Да. То - бiда. Вiн iще в поїздi довiдався про це: дiвчата з бурякiв
їхали та й казали. Та все якось не хотiлось вiрити. I аж до самого двору -
чи то вiрив, чи нi. А вже глянув - стiжок у дворi недобитий,- так i
похолонуло в грудях. I в хату зайшов - Христi немає.
... ... ... Продолжение "Бур'ян" Вы можете прочитать здесь Читать целиком |