Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Андрiй Головко - Головко - Бур'ян

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Андрiй Головко
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Андрiй Головко. Бур'ян

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    I


    За кiлька перегонiв до станцiї Ганiвка Давидовi Мотузцi вперше пiсля мiста та казарми степ вiйнув просто в лице мiцним духом землi та рум'яних щiк з морозу, з ранку, сонячного, осiннього.

    Це на якiйсь глухiй станцiї у вагон увалилася цiла юрба дiвчат. Либонь, з бурякiв. Бо у вiкно бачить Давид - на станцiї цiлi кучугури навалено їх, i ще пiдвозять, скидають. А в дiвчат - клуночок у кожної. Вони в чорних стареньких свитах, у брудних спiдницях з полотна сирового й босi.

    А обличчя в усiх обвiтренi, смаглявi, з пошерхлими од вiтру губами.

    Як зайшли у вагон, збились, несмiливi, i стояли в проходi. У кожної в пучцi - квиток.

    Давид аж зрадiв, наче сестру рiдну мiж них побачив. Посунувся - дав мiсце однiй, а тодi ще звернувся до якогось громадянина, що лежав на лавцi насупроти, i попрохав його сiсти. Бо вагон це не спальний, мовляв, а в дiвчат ось, може, й ноги болять. Той нехотя спустив ноги з лави. Сiли дiвчата там. Тiсненько - усi порозмiщалися. Лише одна стояла бiля вiкна й задумливо дивилася крiзь скло.

    Поїзд рушив. До скла аж обличчям притулилася. А повз очi - водокачка, телеграфнi стовпи, по дорозi вози з буряками. Миг повз очi.

    Давид витяг кисет i закурив. А тодi до дiвчат:

    - Звiдки це ви, дiвчата?

    - З бурякiв їдемо. Отут були, в радгоспi,-це кирпатенька, найбiдовiша, мовила. А очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонiвку його, знов на обличчя й додала: - А це їдемо додому. Вирвалися ще за тепла на молотьбу. А обмолотилися, буряки стали копати та й докопалися - учора думали, що й попропадаємо з ногами: морозище ж отакий, а ми босi.

    Подивився Давид на їхнi ноги червонi, похитав головою й нiчого не сказав. А потiм, по паузi, спитав, чи хоч додому ж їм недалеко.

    Та так, iз Зачепилiвки вони, Щербанiвського району. О, то це, виходить, вони зовсiм земляки: вiн теж щербанiвський з Обухiвки. Знають Обухiвку.

    - Були з нами й на буряках обухiвськi, душ кiлька було,- сказала одна з дiвчат, звела обличчя на червоноармiйця: - От, може, знаєте - Яким, що на гармонiї грає, потiм таранкуватий один. А з дiвчат - Галька i Христя. А то - не знаю тих.

    - Це Христя ота, що спiває гарно? I зовсiм вона не обухiвська! - озвалась якась.

    А Давид враз насторожився: Христя?

    Та перша дiвчина аж плечима знизала:

    - Авжеж-"не з Обухiвки!" Чи я ото не знаю? Прийшли вони, а ми саме жито добивали. Ще Христя ота про банду розповiдала. То ж у них в одну нiч семеро коней з лук завели. I їхню взято коняку. Ще плакала, пам'ятаю.

    Давид схвильовано:

    - Така русява дiвчина? Невисока?

    - Невисока. А на шиї в неї шрам: колись iще, як денiкiнцi були,- од нагайки.

    - Так! - аж одхилився, i на обличчi бiль у нього. Тиша. Десь за перегородкою, в другому купе, чути голоси було глухо. А внизу колеса ритмiчно: так-так, так-так. Так. На шиї шрам - вона, значить, сестра Христя.

    - I коней не знайшли?

    - Нi, як крiзь землю пiшли всi семеро. Одного злодiя пiймали були з конем аж пiд Полтавою на ярмарку. З Огирiвських хуторiв сам. Хотiли самосуд над ним учинити. А вiн став проситися: всiх, каже, викажу, усю банду, тiльки щоб не вбивали. Ну, а тут мiлiцiя на ярмарку - його й заарештували. В тюрмi тепер.

    - Може, в тюрмi, а може... Хiба тепер тюрма! Подержать мiсяць та й додому випустять,- додала друга з дiвчат i одвела погляд убiк.

    - А коней нема,- це - Давид.

    Вiн замовк i схилив голову. А очi вронив на ноги дiвчатам, порепанi й червонi. I було - думка проповзла:

    "Може, i вона десь боса отак на морозi?" А потiм батьки згадалися. Як це бути без коняки? Мабуть, батько ще дужче посивiв i мати ще дужче зiгнулася. Без тягла ж - як без рук. А земля далеко, за десять верстов. Що ти на нiй робитимеш голими руками! I чого згадалося те? Уривок з листа з дому, ще повеснi; незграбними лiтерами Петрик виводив, а батько, мабуть, проказував синовi вiстку радiсну: старого коня продали та молодого купили, хлiборобами тепер будуть,- писали. I весело Давидовi було тодi, i, мов живий, батько тодi був виткнувся з-за листа: завжди похмурий, а то всмiхнувся на хвильку й примружив око до сина весело: "То так, сину; а без коня без доброго, вважай,- не хлiбороб". Е-е, не примружить тепер очей батько до сина, не скаже весело. Мабуть, такий журний, ще, мабуть, дужче посивiв.

    Десь далеко й глухо кондуктор квитки питав до Вербiвки. Дiвчата пiдвелися.

    I Давид кинувся:

    - Що, встаєте?

    - Та ми до Вербiвки брали квитки, бо до Ганiвки ж дорого. А тут уже свої краї - пiшки пiдемо. Нам аби на нiч. Прощавай!

    - Iдiть здоровi!

    Поїзд стишився i став. Давид до вiкна пiдвiвся й байдуже дивився: на перонi з осик тихо падало листя жовтаве, чоловiк у червонiм картузi вдарив у дзвiнок двiчi, пройшли дiвчата юрбою по перону за станцiю. I бачив - пiшли дорогою, що по нiй стовпи телефоннi вдалину побiгли.

    I коли рушив поїзд, Давид iще стояв бiля вiкна й дивився в степ. Ген-ген дiвчата тi. Вдалинi у вибалку руде село. А то куди не глянь - зелено, чорно... латка бiля латки - чорно, зелено...

    I подумав Давид:

    "А як же це батько й тi шiсть?"


    II


    Вiд станцiї Ганiвка до Обухiвки двадцять п'ять верстов. I все степом. Повилась дорога помiж чорних рiль та латок зеленої озимини, колiями зрiзана. А обiч уздовж неї- стовпи вдалину. I вiтер осiннiй так тоскно гуде вгорi в телефонних дротах. Вiтер та он галок зграя: вiтер їх гонить, як ото жменю зерна, сiючи, кинуть на вiтрi,- а то куди оком не кинь - степ, пусто. Вдалинi манячили хутори. Iде Давид по дорозi, ступає широко. Усiма грудьми п'є, захлинаючись, терпке, як терен зеленуватий, осiннє степове повiтря. I, либонь, хмелiє вiд нього: очi якось аж затуманились, розкритi обвiтренi уста. А рукою збив будьонiвку на потилицю та тiльки головою трiпнув.

    - Ех!

    Ще кiлька день тому - де це було? В Азiї. На станцiї Ташкент стояв у черзi за квитком мiж узбеками якийсь собi демобiлiзований червоноармiєць Давид Мотузка - i от iде по дорозi на Обухiвку. Чи йде, чи сниться.? Аж усмiхнувся. А в очi степ далиною дивиться, хоче спитати, та - нiмий. "А що, Давиде, тьохнуло?" I хоч нiмий, чує його Давид. Вiн роблено хмуриться, потiм усмiхнувся: "Ще питає: "тьохнуло"! Ну, а як тебе та не любити, як от дивлюсь у далину твою i бачу в нiй цiлий свiт новий. Що про нього вiки лиш марили, що його ще нiде не бувало. Хiба на зоряних гонах на якiйсь iз iнших планет. Ех, i люблю ж тебе!"

    За хуторами дорога зламалась колiном i повилась на Щербанiвку. Уздовж неї й стовпи потягли дроти. А глухенька дорiжка помiж хат покрутилася хуторами. Це - Давидова. Ну, та вiн нею теж тiльки до хатки, до он тiєї крайньої, а там навпростець пiде на економiю, колишню ганiвську.

    За хутором уперше стали попадатися орачi.

    Це ще хуторянськi землi, а як рiв перейшов - колишнi економiчеськi степи пiшли, тепер обухiвськi. Тут теж де-не-де на гонах поволi плуганили орачi волами по облогах. А тiльки далеко од дороги,звертати не хотiлося, бо й так уже пiдбився. Хай, он уже, пiд самою економiєю, оре хтось,- зайде Давид до нього, закурить i вiдпочине трохи.

    А й земля ж тут добренна! - чорнозем, аж масний. I пахне так якось знайомо рiлля свiжо-осiння парубковi. Як пахла й тодi, в давнину, коли ще хлоп'ям до пана в погоничi на осiнь ставав.

    ...Три осенi був у строку саме пiд вiйну германську. Малий був, замурзаний, а очi з-пiд волосся чорного, кучерявого як вишнi двi стиглi. Любили його в дворi i наймити, i австрiяки полоненi. (На роботi їх було душ двадцять). Все пiснi, бувало, їм заспiвай. А Давид спiвливий був. Цiлi днi на полi ж, на оранцi,- воли поганяє й спiває. Сам i пiсень складав: то про наймита-сиротину, то про солдата, пораненого в окопах, то про австрiякiв, що на чужину їх занесло на далеку. Бувало, увечерi, як з роботи повернеться та пiсля вечерi отак, перед святом, як заспiвають у сутiнях: "Чуєш, брате мiй...",- хлопець занiмiє, а очi туманом застелить. Журно Давидковi тодi. А журавлi все "кру, кру"...

    У журбi отакiй i подружився Давид з одним австрiяком, на ймення Стах. Залюбився в пiснi вiн хлопцевi сердечнi. Бувало, каже:

    - Спiвай, хлопче. Най серце за неправду болить змалечку. Виростеш - бунтар будеш!

    Вони й на степ виїздили орати завжди вдвох. Давидко коли поганяє, а Стах за плугом борозною йде i щось розповiдає. Про родину свою, про iншi краї, про минуле. (Дома, в Галичинi, вiн за вчителя був, а потiм на вiйну його забрали, та вiн передався до полону). Який вiн був хороший! I знав чисто все, що не спитай: i де земля взялась - не як у школi пiп учив, i чому люди бiднi є i є багатi, i яке буде колись життя... Бувало, примружить очi, дивиться й каже:

    - Отут, де фольварк панський, не буде вiн панський, бо пана виженете. А самi, наймити, житимете за хазяїв. Земля вся буде ваша, i худоба, i дiм, i ще дома такi збудуєте, i сад насадите бiльший...

    Давидко аж оторопiв:

    - Так пан же не впустить.

    - А так, так,- не пускатиме пан, жовнiрiв визве гнiздо та землi боронити. Таж вас сила з сiл. А й жовнiри хiба не з села? Хiба то не їхнi батьки та брати прийдуть маєток брати? На брата, на батька хто зведе рушницю?

    Очi горять у Стаха, горять у Давидка. Хоч i мале воно, хоч i замурзане.

    - Товаришу, дай закурити!

    Давид аж кинувся.

    - Будь ласка, якщо є.

    Воли парубчак спинив, вилiз iз борозни на облiг i стояв у лахмiттi,- зразу видно, що наймит. Давид звернув на стерню й пiдiйшов до орача. Поздоровкався, закурили. Ну, а воли спочинуть тим часом.

    - Сiдай, товаришу. Це не з служби, бува, не дев'ятсот перший?

    - Дев'ятсот перший, еге. А ти не з Обухiвки часом?

    - Нi, я он з отих хуторiв.- Вiн виступив з-за вола й пужалном ткнув у простiр, де за рiллями, за облогами в балцi хутiр визирав зеленим дахом iз червоного, як величезний пук калини, вишневого садка.

    Може, чув про Огиря? Так ото служить у нього. А це тут оре. Воно земля й обухiвська на паперi значиться, то як справа до продподатку дiйде, а так - хутiрська земля. Потому - далеко страшенно вiд слободи, за десять верстов не наїздишся, не находишся, ну, в оренду й здають. А ще як коняки в котрого бiдняка немає - погиб, щитай. А хуторянам - подай боже. Огирi, Хоменки, Кипшарi... Ой, треба ще на них вiсiмнадцятого року! У декого десятин на двадцять п'ять посiву самого, та випасає товару скiльки. Вже ж на долонi не випасеш. От i щитай кругленько - тридцять. Норма! Бiльше з половини беруть: виоре, засiє. А зiжне другий незаможник, подивиться на копи та тiльки потилицю почухає: на плечах за десять верстов не однесеш. Хоч покинь на стернi. Оцим моментом i користуються куркулi. Бувало, за самий продподаток та за який мiшок зерна всю норму оддавали. От вищитай,- той же восьмий або десятий снiп...

    Вiн жадiбно затягався цигаркою, що стала вже самий вогник, аж по мокрих губах шкварчала. Тодi плюнув, iще попросив на цигарку. Бо сьогоднi вiн пiсникує: пiзно вчора повернувся з оранки та й не висушив тютюну. Давид дав на другу i сам другу скрутив.

    - Погане ти, дружище, розповiдаєш.

    - Та тут як викласти тобi усе життя наше, нi чорта воно не варте, братухо! - Вiн чвиркнув крiзь зуби i трохи помовчав. А згодом пiдвiв голову i, примруживши око, пильно глянув на червоноармiйця.

    - А на фронтах воно як там? - спитав чомусь пошепки. Давид вiдказав, що фронтiв нема тепер. Парубок нiчого не сказав. Тiльки враз одiрвав погляд од Давида i опустив очi на рiллю. Заговорив згодом, пiдвiвши очi:

    - Ти от повiриш, мiй хазяїн - куркуляка ж який: мав сiмдесят десятин землi, а тепер - оце приїде дочка з Обухiвки, що за голову сiльради торiк вийшла, за Матюху...

    - За Корнiя? Що був воєнкомом при волостi? - Давида аж смикнуло.

    - Ну да. За комунiста. Так вiн ото дочку в Огиря й схватив собi. Там весiлля таке було! З району начальство приїздило, ракети пускали.

    Скривив губи парубок в усмiшку якусь, i презирливу, i болючу, i ще раз чвиркнув крiзь зуби. Задумався. Раптом згадав i пiдвiв обличчя до Давида:

    - Да, так я й не доказав. Приїде оце, бувало, в гостi та й похвалиться, буває, батьковi, що там Миколай Миколайович наступатиме, чи що. Так плюється, не признає. Пробi, якої трясцi йому тут треба. Щоб знову рiзанина пiшла? I так, мовляв, життя налагоджується. Та 'дже: пара волiв, пара коней на синовi стоять, двi норми й ще землi, аби брав. Горою стоїть за радянську владу,- знов губи в усмiшку.-То отаке-то, товаришу.

    - Н-да. Дiла тут у вас...

    I задумався Давид. Згадалося - колись читав книжку "Нове село". Тодi якось аж не вiрилось, що живi отi цифри нетяг, здачi землi в оренду... I от цей парубчак уже ж не вигадує: "буває, за продподаток норму здають", "по тридцять десятин посiву в декого". I ще от - Матюха й Огирiвна. Чи подурiли вони тут? Чи самогону пообпивалися?

    Кинув цигарку потухлу Давид i пiдвiвся з землi, речовий мiшок перекинув на плечi:

    - Прощай, товаришу,- до орача.- Як же тебе хоч звати?

    - Iльком. А тебе?

    - Давид Мотузка.

    - Ну от. Будемо знати.

    Вiн узяв воли за налигач, замахнувся батогом i свиснув. Рушили. А Давид пiшов стернею. I ззаду довго ще чув свист Iлькiв. Якийсь такий... ну от - немов то чайка над степом лiтає, кигиче.


    III


    Над ставом, що колись належав економiї, як проходив Давид, шумiли верби хором жiночим, тужливим. А одна - плакуча - над самим урвищем схилилася в розпачi над ямою обiч млина водяного,- аж її коси розпустилися i впали у воду,i занiмiла.

    Хто її тугу збагне? Бо хто бачив?

    ...На конюшню козаки-денiкiнцi Катрю ковалеву, що при дворi жив, затягли - красуню степову, розпатлану. I на тiло молоде, як пси, накинулися. Так цiлу нiч: дудлили самогон, горлали пiсень, щоб не чути було крику дiвочого... А вранцi, змучену, випхнули за дверi...

    Тiльки-тiльки свiтало. У лiс до партизанiв, як тiнь, прийшла й сказала: "Сю нiч". Потiм - нiколи нiхто вже не бачив її. Бо нiч була темна, її остання нiч. Спали козаки в сараї i в штабi спали. Як тiнь кралася,- тиша така. Лиш десь у березi блукав хтось, її гукав - може, мати. I враз з усiх кiнцiв спалахнуло: сараї, конюшнi. Кинулись iзсередини до дверей - засунено знадвору, стiни кам'янi: крики, гоготiння полум'я. А з степу тодi ватага партизанiв - з усiх бокiв оточили маєток. Давид iз хлопцями повз ставок саме бiг тодi - на кручi щось майнуло бiля млина...- А! хiба тодi знав! - Мерщiй у двiр гайнули. Захопили штаб, розстрiляли, забрали два кулемети i коней. Потiм до самого свiту шукали Катрю в саду, бiля ставу - не знайшли... Лише днiв через кiлька,- вже в лiсi були,- звiстку сумну принiс Давид (ходив уночi в хутiр на розвiдку): у ставу знайшли утоплену Катрю ковалеву...

    I от - плакуча верба бiля млина над урвищем ламає руки, хитає головою, мов журить когось: "А-є!.." I шумiли верби хором жiночим, тужливим.

    По греблi пройшов Давид повз водяний млин. З-за безлистого саду, як крiзь сивий серпанок, червонiли цеглянi будiвлi. Обiч пiд садом бiлiла хата, челядня, жовтiв невеличкий ожеред соломи. Ближче,- з кузнi вилiтав сизий димок, а раптом не стало, i тодi з кузнi загупало молотом по ковадлу: гуп-дзень.

    Хтось живе в економiї.

    З греблi Давид просто й звернув до кузнi. Побрiв рудою жаливою та бур'яном понад ставом. Обiйшов ярок, порослий ожиною, молодняком, i пiдiйшов до кузнi-землянки. Молот не гупав. Чути було з землянки - сопiв мiх i гомiн тихий.

    Давид спустився сходами в землянку. Бiля горна - коваль.

    Так i зарум'янилось лице Давидове радiстю:

    - Здрастуйте, дядьку Петре!

    - Здрастуй... товаришу! - мовив од горна сивий iз закуреним обличчям коваль, пильно вдивляючись у червоноармiйця. Видно було, що не пiзнав.

    А Давид - той одразу впiзнав дядька Петра. А то незнайомi два: хлопчисько дув мiх та якийсь кремезний чолов'яга рудобородий сидiв пiд стiною в солдатськiй ватянцi i в кудлатiй сибiрськiй шапцi. Вiн, видно, помагав ковалевi кувати, а це лише сiв i крутив здоровенну цигарку. Як слинити, пiднiс її до рота, тодi скоса пильно глянув на червоноармiйця бiля дверей. I всi мовчки дивились.

    Давид аж усмiхнувся:

    - Та Давид, ковальчук ваш, дядьку Петре!

    - Ну от, скажи ти! - здивовано й радiсно аж руки розвiв коваль.- Не признався б - нiяк не пiзнав би. Правда ж, i часу минуло. Це ж парубiйком iще, за денiкiнцiв, як у кузнi за ковальчука працював. Ох, i одчаяка ж був! - Звернувся вже до сибiряка.- Вiд партизанiв був приставлений. А це, мабуть, iз служби?

    - Да, прямо з станцiї. Iду - дивлюсь: димок у кузнi. Ви, значить, так i зосталися тут?

    Сопiв ковальський мiх, трiскотiло вугiлля, а коваль старий ще вiхтиком покропив його водою i заговорив:

    - Вiк в оцiй кузнi,- з дванадцяти рокiв. Усю силу в нiй на цьому ковадлi по шматочку виклав i молотом розплющив, у чересла, в лемешi панськi перекував. Тут i помиратиму. Спасибi, таки вiдчужили хоч хату та кузню, мене надiлили. Кую тепер. А вмру - о, є кому замiстити коваля старого! - I вiн усмiхнувся до хлопця бiля горна, хитнув з батькiвською ласкою головою на нього, замурзаного, як циганчатко. Враз iз горна вихватив червоний шмат залiза на ковадло,- дзень, дзень... Рудий чоловiк тодi взяв молот-гуп!..

    Аж iскри по кузнi, аж iржаве шмаття залiза по полицях ожило - задзвенiло.

    Давид дивився, як молоток та молот мiсили червоний шмат залiза. Вже буряковий вiн, темнiшає. Тодi коваль знов у горно його, засопiв мiх.

    А тепер i вiн закурить. I, цигарку крутячи, ще другого сина згадав: "От ще б Степан iз служби повернувся: вже 1902 рiк забрали, а все нема чогось. Та строку Зiнька ще добула б - тодi всi дома б. Давид, мабуть, i не пам'ятає її?" - "О, чого б же не пам'ятає!" - "Тодi ще пiдлiтком була, а тепер дiвка вже". Давид почервонiв i щось хотiв спитати, та дядько Петро заговорив:

    - Повеснi ж дожилися,- хлiба не стало, та й мусив дитину вiддати за п'ять пудiв жита та чоботята там, хоч старi. Цур їм iз такими заробiтками!

    Тодi бородатий чоловiк:

    - Е, шкода. За зиму хлiб поїмо, та й знов повеснi - куди б хоч за харч дiтей розiпхати. Життя наше таке. Голову витягнеш - зад угрузне, зад витягнеш - угрузне голова. А вже нас, так iменно, як трясовина, злиднi засмоктують. Пручаєшся, б'єшся, а воно все глибше - по груди, по горло.

    З Сибiру ж i вони як приїхали, худоба ще була. А воно саме пiд голод,- поїли худобу. Лишилися голi-голiсiнькi по чужих хатах. Сiм родин вернулося їх з Зеленого Клину: обухiвськi та з Щербанiвки двi. Ну, дали-таки землi, та що з нею голiруч зробиш, та ще як за десять верстов?

    - Тодi ж казав: згуртуймось у колектив та на всiх хоч пару коней залишiмо. Та домагаймось, щоб на хутiр, сюди, виселитись, до землi ближче. Хоч у землянках жили б та завжди б її пiд руками, на очах мали. Та куди тобi - комунiя! А воно, бач, нашi ж таки сибiряки... Оце якось бачився в городi - комуною живуть. "Маяк" пiд Сорочинцями. Добре живуть. А ми домнялись, а тепер...

    Давид аж захвилювався радiсно вiд сибiрякових слiв: це ж його мрiя - колектив отут, у дворi. Сказав весело:

    - А тепер що ж, дядьку, пiзно хiба, чи що? От землевпорядкування провадитимемо, згуртуємось та й вийдемо на виселок сюди.

    Лише рукою махнув сибiряк. I коваль безнадiйно:

    - Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування... Тихiн Кожупiний i досi кров'ю харкає. Що ти хотiв, сину, як мужик темний, а бiля властi - сучi сини та п'яницi.

    Тодi Давид:

    - Да, у вас тут щось того... Матюха от... Тихо в кузнi. Лише сопiв мiх та трiскотiло вугiлля. Нiхто нi слова. I вже по тому мовчали бiльше. Розпитували Давида про новини, про службу там, у Ташкентi, що там по газетах. А за своє життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш.

    Давид знав, чого це: "Матюха" - страшне було слово для них. I не допитувався дуже - все одно побояться; хоч дядько Петро й знав його, але це ж чотири роки минуло. А за цей час... Адже й Матюха колись у партизанах був, а тепер...

    Вiн пiдвiвся, кинув цигарку i, мiцно тиснучи руки ковалевi й тому сибiряковi, сказав весело:

    - Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотiли, а що бiля властi тут у нас сучi сини та п'яницi - нiяка сила!

    Очi з-пiд кудлатої шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув дуже. Так i розлучилися.

    Пiсля курної кузнi морозне осiннє повiтря залило лице Давидовi рум'янцем. Пах бур'яну сухого вiйнув iз давнини, iз спогадiв, якiсь забутi сни. Перед очима просто лiворуч - став за вербами, а обiч ставу - зелена озимина. Отут i виселок, вiд ставу, нижче саду економiчеського. Де ото халупа ковалева. Давид мружить очi, дивиться, i в напруженiй уявi - на тому зеленому майданi: халупки, молоденькi деревця понасаджувано. Якихось кротiв наче селище. З усiх бокiв до майдану хлюпають чорнi рiллi, як повiдь весняна. Це тiльки-тiльки оселилися. Ще мружить очi Давид i сам не впiзнає: чи їхнiй виселок?.. Великий сад з отих дерев уже вирiс. У саду бiлi будинки великi. А де гребля прорвана, де водяний млин,- електростанцiя. I стовпи потягли дроти по висiлку, понад будинками, у двiр, до загонiв, до ферми, до сельбуду... I по шляхах - на Щербанiвку, на Обухiвку... На всi боки.

    За вербами чайка кигикнула. Кинувся Давид. А може, й не чайка, може, то свист Iлькiв? Брiв бур'яном у двiр, де будiвлi цеглянi. Чiплялись реп'яхи до шинелi. Пахло жовтавим листом кленовим i бур'янами. I на дворi бур'яни буйнi поросли. Навiть у покоях, нежилих тепер, у дiрки вiкон видно було пасма бур'яну. Та стiни добрi. О, вiк ще стоятимуть! Тiльки покрiвлю на сараї, на конюшнi дай. Ось комори-гамазеї. Аби родило, є куди зсипати. Загони, конюшнi...

    Давид ходив по двору, оглядав стiни, про себе щось розраховуючи. Збоку б хтось глянув - iнженер то ходить, що йому треба обрахунок на ремонт скласти.

    - Да, будiвлi ще добрi,- аж уголос сказав. Кинув ще поглядом навколо й рушив повз загони.

    А тут мур розвалений од саду. На латку подзьобану очi впали, i... гаркнули залпи в оту нiч, лiтню, тривожну, коли палав маєток: отут розстрiлювали. Червоне з-за муру сонцем вечiрнiм залляло бур'яни. Шелест десь iз-за муру.I враз у прогалину на бур'яни як стрибне бузiвок - потолочив їх. Сам - сонцем заллятий, хвiст догори. I молодим телячим баритоном як шарпоне нiму ту бур'янову тишу, аж луна помiж будiвлями, за муром, у саду.

    Аж Давид усмiхнувся - так зрадiв телячому ревовi. А з саду, з-за муру, ще шелест по листi - кроки чиїсь. Парубок тiльки до муру хотiв, як у прогалину назустрiч дiвчина в сiрiй свитi так i налетiла на нього.

    - Ой! - тихенько з несподiванки i одхилилась, щоб дати пройти йому. А вiн - чудний такий: на неї дивиться, тодi одiрвався, одхилив голову, очей з очей не зводить. I вона... Потiм хлюпнулись безоднi пiд бровами в неї; крутнулась i побiгла бур'янами. Ще оглянулась, побiгла.

    Давид стояв як стовп.

    Уже не було чути нi шелесту, нi крокiв. Теля десь за двором ревнуло. Тиша i бур'яни. А вiн тодi рукою до чола, провiв - аж гаряче.

    - Та вона ж десь у наймах...


    IV


    Уже зовсiм смеркало, як Давид пiдходив до села. Зразу за кладовищем, на вигонi край слободи, махали крилами вiтряки. Один тiльки стояв обiч iз перебитим крилом. I пусто на вигонi. Нагнав жiнку якусь по дорозi - везла з дiвчинкою возик з мiшком од млина. Минаючи, поздоровкався, i жiнка сказала: "Драстуй". А не пiзнав Давид, хто така. Таки поночi вже. Де-не-де по хатах свiтили свiтло. Отак - блимне маленькими вiконечками - саме сiрник чиркне, потiм примружить їх i дивиться довго, не мигаючи, в темряву.

    Повз церкву як проходив, неприємно вразило Давида: пахло фарбою свiжою. На тополях в оградi на ночiвлю мостилось гайвороння. "А от у школi немає шибок, це - факт",- подумав. На розi темно зяяла вона чорними великими вiкнами, лише двоє вiд дороги блiдо свiтилися, i на завiсi бiлiй то виступала, то гасла чиясь тiнь.

    За рiг бiля школи звернув Давид у вулицю. Тихо й порожньо в нiй. Шумiв вiтер за тином, по садках, поза хатами - листя пожовкле зривав: метеликами лiтало воно й падало стиха на вулицi, по дворах. Десь аж на тiм краю села два голоси парубочi хрипко горлали пiснi. А знизу, за городами, мабуть, бiля мосту, важко чмихав паровий млин. I - вiтряна нiч, тому дихання млинове нерiвне, немов iз перебоями: чмих, чмих... чмих. За городами ж, по той бiк Псла, смугою чорною -лiс. I шумить, шумить по-осiнньому. А Давидовi спогади - зеленi, веснянi.

    ...Колись, при денiкiнцях, i влiтку, i восени в оцiм лiсi по ярах вони жили лiсовиками. Увесь лiс шумiв од них - партизанiв. I якщо вночi десь займався полум'ям хутiр якогось буржуя, якщо вночi десь вирубано бiлих заставу, всi знали: це нiхто ж, як лiсовики. Е-ех! Зеленая лiщинонька, а по нiй буйний хмiль повився!..

    ...А восени шумiв-шумiв лiс по-осiнньому. Осипалося листя, пiшли дощi, холоди. Люди на тиф почали хворiти й мерли, як мухи восени. В Обухiвку тодi ж полк денiкiнцiв прийшов, розташувався. I полк стояв у Щербанiвцi, i поза Пслом стояло вiйсько по селах. Це їх, партизанiв, виловлюватимуть...

    Шумiв-шумiв лiс по-осiнньому. I була нiч чорна, вiтряна, iшов дощ... Партизани, мокрi, холоднi, i в одчаї - або пан, або пропав - нальот на Обухiвку. Що там було в ту нiч, чорну, вiтряну! Полк розметали, захопили зброю, три кулемети, коней. I на пiдводи пiших, хворих, i - в нiч. Було їх у лiсi сотнi три, а до червоних як через фронт пробилися, шiстдесят три чоловiка прибуло, i то з них сiмох поранено.

    Як це давно було!

    Повз волость проходячи... Да, сiльрада тепер це, бо район у Щербанiвцi. Тихо, i вiкна темнi. А на ганку тодi кулемет отут строчив. А Давид "лимонку" -бах! Замовк кулемет. Як це було недавно! I хати за тинами розваленими, як i тодi,-бiднi, стрiхатi й мовчазнi. Тiльки на пустирi, он на тiм боцi, де левада, колишня генеральшина дача, сохи з землi стирчать, мабуть, на нових садибах i в саду генеральшинiм, де була сама дача - спалено її, уже живе хтось: велика хата з ганком, з ясно освiтленими вiкнами, сарай пiд черепицею, рублена комора. Од вулицi-тин новий i дощанi новi ворота бiлi, на чорному тлi вирiзьблено чирвою.

    - Це хтось двигонув собi так двигонув!

    Нiяк не вгадає Давид - хто ж саме. Хто-небудь iз куркулiв,- так не рiшився б же в генеральшинiм саду, хоч i нема її, хоч i насiння не зосталося. А хто б же бiльш? Це, брат, не одну тисячу вгнав. Нiяк не вгадає Давид. А тим часом, перебираючи в головi обухiвцiв, шукаючи хазяїна, незчувся, як i до двору свого пiдiйшов. Став на перелаз, а в грудях так i отерпло: маленький двiр пiд тiк постругано, бiля повiтчини старенької - стiжок початий. З хати у вiкна лилося блiде свiтло, i шум чути - мабуть, верстат лядою.

    Давид, схвильований, узявся за завертку, а дверi так знайоме, з таким сумом до нього - рип!

    В хатi, як порiг переступив,- тихо. Лядою гуркнув ще батько, а тодi повернув до дверей своє похмуре обличчя. З-за прядки мати, глянула, старенька й тиха. Долi Петрик цiвки сукав, а маленька Докiйка клоччя на кодрю крутила.

    Та й застигли всi, кожен за своєю роботою. Очима - до дверей, на солдата в сiрiй шинелi, у шапцi гострiй. Вiн гостру шапку зняв.

    - Здрастуйте!- всмiхнувся самими куточками рота. Мати з ослона й не пiдведеться. Очима припала до обличчя - чи Давидове? Мить, може. I враз брови як-як помiтно зламалися крайками догори. Вийняла гребiнь iз днища, поклала на ослiн i встала назустрiч до сина.

    - Давиде! Ну, де-бо ти взявся?

    - А от бачите - прийшов.

    Вiн поцiлував матiр. Обличчя в неї схудле, у зморшках усе. Дивилась любовно очима на сина, що в них - i радiсть, i журба. Потiм вiї злегенька затремтiли, i м'язи лицевi бiля рота - в печаль. Вона тодi пiднесла передник до обличчя й почала в нього сякатися.

    - А ми вже тебе, сину, i не ждали.

    - А я ж писав.

    Поздоровкався з батьком. Той навiть аж розхмарився, та хiба на мить,- знов брови обважнiли й нависли. Сказав:

    - Якщо й писав, сину, то не ми твої письма читали. Може, хтось читав. Ото останнє було, де ти про землеустрiй писав, куди обратитися. Я вiзьми, дурний, та й покажи на сходi. А хтось та й головi сказав. З того часу як одрiзало. Нi одного не получав.

    Мати:

    - Думали, що тебе вже й живого нема.

    А батько:

    - Ото, заплач iще. А я так їхню всю полiтику бачу. Це вже останнє письмо Христi дав, як їхала в радгосп, щоб на станцiї вкинула.

    - Коняки ж у нас, Давиде, нема. Украли, харцизяки,- сказала мати й заплакала. А батько - тiльки брова в нього одна ворухнулась:

    - Взяли, сучi сини. Аж семеро коней iз слободи забрали, Старцями нас поробили.

    Да. То - бiда. Вiн iще в поїздi довiдався про це: дiвчата з бурякiв їхали та й казали. Та все якось не хотiлось вiрити. I аж до самого двору - чи то вiрив, чи нi. А вже глянув - стiжок у дворi недобитий,- так i похолонуло в грудях. I в хату зайшов - Христi немає.

    

... ... ...
Продолжение "Бур'ян" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Бур'ян
показать все


Анекдот 
- Если допустить свободные выборы, к власти могут прийти воры и негодяи!
- А если не допустить, они у власти останутся!
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100