Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Володимир Малик - Малик - Черленi щити

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Володимир Малик
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Володимир Малик. Черленi щити

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Русичи великая поля чръленыя щиты прегородиша!_

    "СЛОВО О ПОЛКУ IГОРЕВIМ"


    РОЗДIЛ ПЕРШИЙ


    Мiсяць лютий лiта 1184-го видався на Посуллi, як i по всiй Руськiй та Половецькiй землях, снiжним i суворим. Рiки й озера закувало мiцним крижаним панциром, степи лежали пiд товстим покровом слiпучо-бiлого снiгу мертвi, безмовнi, а сосновi бори та березовi гаї, здавалося, дрiмали в холодному тихому снi, осяянi блискучим сонцем.

    Лише звiрi та птахи iнодi порушували цю застиглу морозяну тишу. То раптом десь на видноколi застугонить мерзла земля пiд копитами тарпанiв, що, збиваючи снiговi вихори, мчать хтозна-куди, то з глибокого байраку долине вовче виття, то з голубого неба шугоне зi свистом униз, на здобич сокiл-гострозорець.

    Ось такої сонячної морозної днини по заснiженiй рiвнинi, що розкинулася мiж рiчками Хоролом та Сулою, поволi їхали на захiд, з Половецької землi в Руську, два вершники - старий i молодий. Обидва в латаних, ношених-переношених, але теплих - вовною назовнi i вовною всередину половецьких кожухах, що сягали колiн, у волохатих баранячих шапках та стоптаних постолах з кожушини, пiдшитих цупкою повстю. Їхнi конi були худi, стомленi i через силу брьохалися в глибокому снiгу, ледве волочачи ноги.

    Один з верхiвцiв, старший, бородатий, зiгнувся, важко дихав, безупинно хапався за груди i натужно заходився хрипким кашлем. Молодший їхав поруч i пiдтримував свого супутника, щоб не впав з коня, а коли той задихався i закочував очi пiд лоба, розпачливо шепотiв.

    - Чекай, отче, не вмирай!.. Скоро-скоро Сула... А на тiм боцi. - Руська земля... Переяславська... Там - свої люди, не дадуть загинути... Доберемося додому... На Сейм...

    Коли старшому ставало легше, вiн збивав з бороди паморозь, з натугою i гiркотою в голосi вiдповiдав:

    - Додому?.. Не доберуся я вже додому... Вiдчуваю, як тануть мої сили... Як пече в грудях i ноги холонуть... Клята Половеччина всi соки висмоктала... Три роки неволi, поневiрянь, голоду та побоїв далися взнаки!.. Був як дуб, а став як висохла билина... Туга серце сточила, мов iржа залiзо, - за спаленою хатиною, за порубаними дiтками найменшими, за нашою матiр'ю, що десь у бусурменському полонi невтiшно сльози ллє, якщо жива, за Настею, твоєю сестрицею, яка стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина... Один ти в мене залишився, Жданку, бо Iван хтозна чи живий... Одна моя надiя - ти... Сподiваюся, що доберешся на рiдну землю i пустиш у неї корiння... Щоб рiд наш не перевiвся!

    Ждан злякано глянув на батька, бо в голосi того звучала явна приреченiсть, i сказав пiдбадьорливо:

    - Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром Лубно чи Ромен... Або натрапимо на якийсь iнший городок на Сулi... Там обiгрiємося, пiдгодуємося - i далi в путь, додому!

    Батько не вiдповiв, тiльки сумно похитав головою i знову схопився за груди, забухикав, а Ждан мiцнiше стиснув його за лiкоть i вйокнув на присталих коней.

    Зимовий день короткий. Сонце швидко опускається за далекий червонястий небосхил. А Сули все не видно й не видно. Невже ще одну вiдчайдушно жорстоку студену нiч доведеться провести у снiговому заметi? Чи ж витримає батько?

    Юнак пiднiмається на стременах, почервонiлими очима вдивляється в бiло-синю далину. Обличчя його загострилося, заросло русявою м'якою борiдкою, засмагло й потрiскалося на холодному сонцi, на пекучих морозяних вiтрах.

    Вiн напружує зiр, сподiваючись на високому правому березi Сули побачити фортецю чи якесь iнше людське житло, але слiпуче сонце, що б'є прямо в обличчя, та iскристий снiг нагонять на очi сльозу, i все попереду мерехтить, грає веселковими барвами. Небо зливається

    з землею.

    У серце юнака закрадається тривога. Невже збилися з путi? Вiд Хоролу до Сули верст тридцять. Пора б уже показатися українному порубiжжю! А його все нема, й нема, й нема... Є вiд чого впасти у вiдчай!

    Десятий день тiкають вони з далекої Половецької землi.

    Перед внутрiшнiм зором Ждана пропливають подiї останнiх трьох рокiв.

    Несподiвано на Посем'я напала орда хана Кзи - сплюндрувала багато сiл, малих i старих винищила, а дорослих потягла в неволю.

    Їм з батьком пощастило: вони опинились разом у кочiв'ї половця[1] Секен-бея, а матiр i сестру запроторили кудись далi. Життя було пiдневiльне, собаче. У кого дома залишилися якiсь статки, тих родичi викупили. У них же не було нi статкiв, нi родичiв, i їх нiхто не викупив. Вони стали довiчними рабами - пасли табуни коней, череди овець, стада верблюдiв та худобини, обробляли байськi бахчi, заготовляли для зимiвникiв дрова, шили одяг та взуття, лагодили вежi, тобто половецькi вози з халабудами-юртами, валяли повсть, вимочували шкури та виконували десятки iнших робiт. I весь час, де б не були i що б не робили, думали про втечу.

    Звичайно, найкраще було тiкати влiтку, коли тепло i коли кожен кущик заховає тебе чи пустить переночувати. Однак влiтку з полоненикiв не спускала ока варта, а в пустельному степу, що роздiляє Половецьку i Руську землi, постiйно рискала кiнна сторожа, яка стерегла половецьке пограниччя вiд нападу руських князiв i виловлювала втiкачiв. Не один такий нещасливець потрапляв їй до рук, i тодi йому виколювали або випiкали око, вiдрiзували вухо чи розпеченим залiзом ставили на щоцi тамгу[2].

    Тому вони вирiшили влiтку не тiкати. Краще - взимку. Коли завiє завiрюха i степ занесе снiгом, коли вдарять морози, половцi послаблюють пильнiсть, а iнодi й зовсiм не стережуть невiльникiв. Бо ж хто наважиться тiкати у голу заснiжену пустелю? Ступиш кiлька крокiв - i слiд миттю викаже тебе. А в путi на смiливця чекають i лютi морози, i голод, i вовчi зграї. Та й половецькi роз'їзди легко можуть помiтити... Тому майже не було випадкiв, щоб хто-небудь утiк узимку.

    До втечi готувалися довго i ретельно: заощадили харчiв, полагодили одяг та взуття, роздобули двi теплi кошми З для спання в снiгу, насушили труту, щоб викресати вогню, вибрали в табунi, який доглядали, найвитривалiших коней - i однiєї ночi, коли захурделила буремна хуртовина, рушили в дорогу. Снiг вiдразу замiв їхнi слiди, i, нiким не помiченi, вони промчали понад берегом рiки, а пiд ранок по льоду перемахнули на той бiк. Там, у лузi, попасли коней, що, як i їхнi дикi родичi-тарпани, були призвичаєнi всю зиму добувати собi корм з-пiд снiгу, розгрiбаючи його копитами, трохи самi задрiмали в заметi, закутавшись по половецькому звичаю в кошму[3], а потiм знову рушили в путь.

    Хуртовина не вщухала п'ять дiб - занесла всi слiди, всi степовi стежки-дорiжки, їхати стало важко. Конi стомилися, почали худнути. Зате не зустрiвся жоден половець, i в серцях втiкачiв почала зростати надiя на порятунок.

    Коли б тiльки не батькова хвороба!

    Позаду залишилися трирiчнi поневiряння i труднощi останнiх днiв, а попереду ось-ось покажуться окраїннi землi Русi... Там свої люди, там порятунок!

    Ждан раптом вiдчув, як батько схитнувся i поволi почав хилитися коневi на шию.

    - Отче, тримайся! - гукнув стривожено. - Вже зовсiм близько! Ген-ген лiс i широка долина! А за нею височiють горби... То, напевно, Сула... Ще трохи - i ми знайдемо людське житло! Тримайся!

    Батько з натугою пiдвiв голову. На юнака глянули почервонiлi, каламутнi очi. Зчорнiлi, вкритi смагою губи пожадливо хапали морозяне повiтря, а посинiлi вiд холоду руки судорожно шарили бiля серця.

    Ждановi стало лячно: невже помре?

    Вiн у вiдчаї поглянув уперед i тут несподiвано для себе справдi побачив i приметений снiгом лiс, i рiчкову долину, i високий тогобiчний берег, що мрiв у надвечiрнiй iмлi.

    - Отче, Сула! - вигукнув голосно i вдарив коней.

    Незабаром вони в'їхали в лiс i широкою галявиною почали спускатися до берега. Довкола стояли пiд снiговими шапками темнi дерева i лапатi кущi. З-пiд них швидко виповзали густi сутiнки. Наставав вечiр.

    Ждан з сумом подумав: "Не встигнемо на той бiк. Та чи й є там поблизу сiльце яке-небудь чи городок? Знову доведеться - в котрий раз - ночувати в снiговому лiжку..."

    За себе вiн не боявся.. Хоча й холодно - переспить. А батько? Йому потрiбна тепла хата, гаряча їжа...

    Похиливши голови, стомлено тюпали конi, скреготала, перепорхуючи з гiлки на гiлку, сорока, а Ждан гарячково думав, як бути, що робити, i нiчого не мiг придумати. Одно твердо вирiшив - не переправлятися ввечерi через широку рiчкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлирй прогнiй, а дiждатися ранку. Отже, треба шукати затишне мiсце, розкласти багаття i вiдiгрiти батька.

    Раптом його погляд упав на велику кучугуру снiгу, поверх якої стримiв дуплистий осиковий окоренок. Невже мисливський зимiвник? Вiн потягнув повiд "соб" i незабаром спинився на узлiссi, перед напiвзаметеною лiсовою хатиною-землянкою. Все ще не вiрячи такiй несподiванiй удачi, вiн притьмом сплигнув з коня, розгрiб руками снiг бiля дверцят i вiдчинив їх. В зимiвнику давно нiхто не жив. Пахло сирiстю. Дерев'янi стiни i стеля взялися памороззю, посеред землянки, якраз пiд димарем, чорнiло викладене з дикого каменю вогнище, на якому стояв закiптюжений горщик, а попiд стiнами виднiлися широкi лави з грубо обтесаних плах.

    Ждан вискочив надвiр.

    - Отче, злазь! Я знайшов зимiвник! Зараз розпалимо вогонь, нагрiємось, щось зваримо! - голос його дзвенiв радiстю.

    Та батько вже не мiг сам злiзти з коня. Ждан взяв його на руки, внiс у землянку, простелив кошму на лавi, поклав на неї хворого.

    - Полеж тута! Я принесу дров!

    Повернувся вiн з оберемком сухих соснових гiлляк i смолистих сучкiв, поламав їх на дрiбнi цурупалки, щоб швидше загорiлися, ножем настругав стружок та наколов лучини, а потiм, дiставши з-за пазухи кремiнь, кресало i трут, викресав вогню. Незабаром посеред землянки весело загоготiло полум'я. Дим, що спочатку наповнив майже все примiщення, скоро знайшов собi вихiд через димар, i дихати стало легше.

    Ждан ожив, повеселiв. Вiн повiрив у те, що вiдiгрiє батька, вилiкує, поставить на ноги, i вони завтра вирушать далi в путь. На радощах присунув до вогню горщик з снiгом, внiс торбинку, де ще було трохи пшона, перемiшаного з шматочками замороженого м'яса, i почав варити кулiш. Коней стриножив i пустив на луг пастися, а також заготовив на цiлу нiч дров.

    За якусь годину в невеликiй землянцi стало тепло. Зварилася нехитра страва, i Ждан, потримавши горщик в снiгу, щоб остудити гаряче запашне вариво, подав його батьковi.

    - Їж!

    Старий посьорбав трохи i вiдклав ложку. Дихати йому було важко, болiло в грудях, його знову почала тiпати пропасниця.

    Тодi Ждан приклався до кулешу i виїв пiвгорщика. Тепла сита їжа розморила хлопця, i вiн, похилившись на лаву, незчувся, як заснув. Розбуркав його батькiв голос:

    - Христе Iсусе, мати божа, царице небесна, порятуйте мене або приймiть мою душу, аби-сь не мучився! - бубонiв старий. - I ти, Дажбоже, i ти, Роде, i ти, Велесе, теж порятуйте мене, виженiть з мене злого духа, що вселився в моє тiло, дайте сили, щоб добратися додому i востаннє поглянути на рiднi мiсця!..

    Ждановi стало лячно, вiн не поворухнувся, щоб не перервати батькової молитви, його задушевної розмови з богами - нинiшнiми, ромейськими, i старими, прабатькiвськими. Бо хто вiдає, якi боги справжнi, сильнiшi, - сьогочаснi чи давнi?! Правда, всi вже на Русi ходять до церкви i вiрують у триєдиного бога - бога-отця, бога-сина i бога - духа святого. Однак i давнiм, прабатькiвським, богам багато хто молиться тихцем, щоб нiхто не почув i не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови позбутися, якщо дiзнається хто-небудь з людей можновладних - пiп, єпископ, посадник, огнищанин[4], боярин чи сам князь. Двовiр'я вони не терплять, особливо попи, i розправляються з двовiрцями нещадно. Та старi боги живучi: бог сонця - Хоре, або Дажбог, покровитель русiв - Велес, бог весни - Ярило, бог вiтру - Стрибог, бог грому - Перун... Попи повикидали в рiчки або поспалювали на вогнищах дерев'янi боввани цих богiв, а в пам'ятi людськiй самих богiв знищити не змогли. Хоч минуло вже двiстi лiт, як грiзний князь Володимир вiдрiкся вiд старих богiв i привiз вiд ромеїв нових, як кажуть, справжнiх, люди вiд старих богiв не вiдцуралися i на свята дають їм требу[5] - ставлять на покуть у горщику та в мисцi кутю з узваром, виносять на кладовища душам померлих рiзнi напої та наїдки, у мiсяцi червнi на честь Купала молодь розкладає в лiсах, бiля рiчок, великi багаття, веселиться, спiває, стрибає через той священний вогонь, щоб очиститися вiд всiлякої скверни, тобто нечистих духiв, а дiвчата плетуть вiнки i пускають на воду, щоб дiзнатися про свого судженого... I вже всi без винятку - старi, малi, князi й смерди - вiрять у нечистi сили: у чортiв, вiдьом, вiдьмакiв, у русалок та мавок, водяникiв, лiсовикiв, у домовикiв та потерчат, що живуть, невидимi, десь поряд i можуть вчинити людинi добро або зло, найчастiше - зло. Їх задобрюють, їм виносять потай требу, а коли це не допомагає, прикликають на помiч попа - i той хрестом проганяє нечисту силу або освячує осквернену нею оселю чи мiсцевiсть...

    Ждан теж вiрив i в нових, i в старих богiв, вiрив у нечистi сили i не здивувався, коли почув, як батько молиться всiм тим богам, благаючи їх вигнати з болящого тiла злих духiв, що поселилися в ньому.

    Тим часом старий на якийсь час затих, а потiм тихо покликав:

    - Жданку, Жданку!

    - Чого тобi?

    - Якщо помру, не залишай мого тiла звiрам та хижим птахам на розтерзання... Спали мене тодi... По предковiчному звичаю племенi нашого!..

    - Не помреш, батьку... Я сидiтиму бiля тебе, поки видужаєш...

    Батько на це не вiдповiв нiчого, - повернувся на другий бiк, обличчям до стiни, i затих.

    Ждан довго прислухався до його важкого нерiвного дихання, а потiм заснув.

    Коли прокинувся, то йому здалося, що вiн спав зовсiм недовго. Однак вогонь встиг погаснути, жар зачах, i в землянцi вiяло холодом. Крiзь шпаринку в дверях пробивався вузький жмуток сонячного промiння.

    Ждан швидко вiдкинув теплу кошму, вiдхилив дверцята i виглянув надвiр. Над лiсом пiдбивається зимове сонце. Оце так поспали!

    - Вже ранок, отче... Як тобi?

    Батько мовчав.

    - Ти спиш?

    Батько i цього разу не вiдповiв. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки, що лежала поверх кошми. Рука була холодна мов лiд.

    - Отче! - зойкнув у розпачi юнак. - Отче!

    Батько лежав на лавi неприродно витягнутий, мовчазний i застиглими очима дивився в закiптюжену стелю землянки.

    Ждан опустився бiля нього на колiна i беззвучно заплакав. Тепер вiн залишився один у цьому чужому холодному свiтi i, хоча вже мав дев'ятнадцять лiт, почував себе скривдженим, знедоленим сиротою.

    Стояв над батьком довго, аж поки не вiдчув, що змерз. Тодi пiдвiвся i вийшов надвiр. Потрiбно було виконати батькове прохання - спалити його на вогнищi.

    Спочатку по слiдах у снiгу розшукав коней, привiв до зимiвника, потiм настягав з лiсу на галявину чималу купу сушняку i поклав на неї батька. Робив це, як увi снi, все ще не вiрячи в те, що сталося. Стомившись, присiв пiд деревом на пеньок - трохи вiдпочив, поринувши у свої важкi думи, потiм пiдвiвся, викресав вогню.

    Жовтогаряче полум'я несмiливо лизнуло смолистi трiски, згодом затрiщало, завирувало i шугнуло високо вгору, поглинаючи i кострубате суччя, i товстi смолистi гiлляки, i задерев'янiле тiло покiйника. Вiд багаття вiйнуло нестерпним жаром. Ждан вiдступив назад i знову сiв на пеньок. Мов закам'янiв вiд горя. I здавалося йому, що то не батькове тiло, а його душа палала на тому пекельному вогнi. Нiчого не чув, не бачив, крiм полум'я, крiм трiску палаючих головешок та шипiння снiгу, що танув довкола.

    Так сидiв довго, то дивлячись, як обвуглюється труп батька, то завмираючи вiд туги. Гарячi сльози туманили його зiр. Бiдний отець! Як вiн мрiяв ще раз побачити батькiвщину, думкою ще не раз i не двiчi летiв до неї через безмежнi степи, повноводнi рiки, через лiси i байраки! Як хотiлося йому побачити рiдну оселю або хоча б згарища її! Сподiвався, що, може, хто-небудь з найменших дiток урятувався i пережив лихолiття у добрих людей... Та ба! Боги розсудили iнакше i покликали його до себе.

    Злякала i вивела його з задуми стрiла, що гостро цвьохнула над головою i встромилася в малинову купу жару. Вiн отетерiло оглянувся i побачив позад себе чималий загiн половцiв, що поволi наближався. Тiкати було нiкуди та й нiяк. Запiзно.


    * * *


    Це був лише передовий загiн. Невдовзi галявину вщерть запрудили половцi. Попереду на баских конях сидiли два вершники, що, судячи по одягу та прикрасах на кiнськiй збруї, були беями або ханами.

    Ждана пiдвели до них.

    Вершники пильно вдивлялися в полоненого. Старший не вiдзначався нi зростом, нi силою, нi владнiстю погляду. Сидiв вiн у сiдлi, як лантух, стомлено, обважнiло. Брезкле обличчя - безживне, жовте, в очах - нiяких почуттiв. Другий же, молодший, вiдразу привертав до себе увагу. Одягнутий у добротний кожух з вовчого хутра i в лисячу шапку з малиновим верхом, вiн чимось скидався на дужого пса-вовкодава. Могутня статура, велика голова, пронизливий погляд бистрих чорних очей, мiцна рука, що держала повiд, крупний дзьобатий нiс посеред обпаленого морозом, злегка вилицюватого обличчя - все дихало в ньому незвичайною силою i рiшучiстю.

    Вiн якийсь час мовчки розглядав юнака, а потiм з легкою насмiшкою в простудженому голосi сказав:

    - Я Кончак! Ойє!.. Це хан Туглiй - славетний джигiт!.. Чував про таких? А ти хто, жовтовуха свиня? Урус?

    Ждан i так був приголомшений тим, що сталося щойно з ним, а тепер, почувши, що перед ним сам Кончак, втягнув голову в плечi, мовби ждав удару. Хто ж не чув про хана Кончака? Вся Русь знає його! Матерi лякають ним дiтей. Дорослi, зачувши це iм'я, хрестяться. Та й не дивно:

    не раз i не двiчi протягом останнiх десяти - дванадцяти рокiв приходив вiн з мечем на Переяславську та Київську землi i проявляв там нечувану жорстокiсть - села i мiста палив, старих i немiчних вирiзував, дужих у полон тягнув, а малолiтнiх дiтей наказував брати за ноги i бити об дерева, об стiни будiвель або просто об землю, аби їхнi голiвки репалися, мов гарбузи. За час своїх спустошливих нападiв Кончак знiс майже все Посулля. Залишалися тiльки укрiпленi городи Посульської оборонної лiнiї, зрубанi ще князем Володимиром Святославичем у 988 роцi, - Воїнь у гирлi Сули, Римiв, Лукомль, Снiпорiд, Лубен, Ксиятин, Сенча, Лохвиця, Ромен, Дмитрiв... Тепер, видно, вiн добирався i до них.

    Також знав Ждан, що Кончак мав велику силу серед половцiв, бо зумiв зброєю, хитрiстю, пiдкупом та умовляннями пiдбити пiд свою руку або поставити собi в залежнiсть багато половецьких родiв i племен, якi кочували на широкому просторi мiж Волгою, Днiпром та Азовським морем. Навiть сильний, гоноровитий хан Кза, що сам намагався очолити так званих "диких" половцiв, котрi кочували пiвнiчнiше, зрештою був змушений визнати зверхнiсть Кончака.

    Ждан вiдчував, як терпнуть у нього ноги i щось болюче давить у грудях. Все пропало! В одну мить розвiялися його надiї на визволення. Замiсть того, щоб перейти Сулу i ступити вiльною людиною на рiдну землю, про яку мрiяв довгi роки i до якої добирався так важко, з такими труднощами, вiн знову стоїть ось нiкчемним рабом, невiльником перед самим ханом Кончаком, i той зi злорадiсною усмiшкою на устах, граючись ним, як кiт з мишею, жде на його вiдповiдь.

    - Я Ждан, - видавив iз себе потерплими губами юнак, - урус.

    Судячи по слiдах, на якi ми випадково натрапили сьогоднi вранцi, ти їдеш з Половецької землi... Ти був там у полонi?

    - Так.

    - Де?

    - У Секен-бея, що з племенi хана Кзи.

    - Ти добре розмовляєш по-нашому...

    - Я жив серед половцiв три лiта.

    - Ось як! Справдi, за такий час можна навчитись! - погодився Кончак i, помiтивши на вогнищi перепалений кiстяк людини, запитав: - А то хто?

    То мiй батько... Ми разом тiкали. Вiн захворiв у дорозi i вночi помер.

    - Ви з батьком смiливi люди. Не кожен зважиться взимку тiкати через безлюднi заснiженi степи...

    - Краще смерть, нiж неволя!

    - Ой-бой! Я бачу, смiливiсть i досi не покинула тебе! Але ж тепер ти знову невiльник, раб!

    Тепер менi однаково... Ви уб'єте мене?

    Кончак усмiхнувся. З-пiд покритого iнеєм вуса блиснули мiцнi бiлi зуби. Ця посмiшка трохи скрасила його тверде суворе обличчя.

    - Нi, не вб'ємо. Для чого вбивати? Ми ще не ступили на Руську землю, а вже взяли здобич. Це добра прикмета!.. Ти був полонеником хана Кзи, тепер будеш моїм!.. А от якщо спробуєш тiкати, тодi я накажу ослiпити тебе або й стратити. Зрозумiв?

    - Зрозумiв.

    - Зараз тобi дадуть свiжого коня, бо твої такi загнанi, що годяться тiльки на м'ясо... Будеш у походi при менi - товмачем, а також помагатимеш кухарю, доглядатимеш коней. Добре служитимеш - матимеш достатньо їжi, хитруватимеш - будеш битий!

    На знак того, що й цi слова дiйшли до нього, Ждан кивнув головою.

    Тут же на мовчазний погляд хана молодий курт[6] пiдвiв бранцевi коня i прилаштувався поряд.

    Широкою галявиною орда рушила до Сули i по льоду перейшла її.

    Першою жертвою стало невелике сiльце, що заховалося мiж лiсами у розлогiй долинi. Орда швидко обiйшла його з двох бокiв, оточила, - жоднiй живiй душi не пощастило вислизнути з нього.

    Кончак i Туглiй зi своїми почетами зупинилися на узвишшi i спостерiгали, як воїни вривалися в хатини, виводили надвiр переляканих людей i тут же одних убивали, а iнших - дiвчат, юнакiв, молодих жiнок та чоловiкiв - в'язали сирицею по десятку, щоб вiдправити пiд вартою в Половеччину. Однак таких було значно менше. Бiльшiсть гинула пiд шаблями нападникiв.

    - Так ми всiх переб'ємо! - вигукнув Туглiй, побачивши, як лютують воїни. - Хiба не краще потягнути всiх у полон, щоб потiм мати непоганий зиск? Ми б змусили переяславського князя Володимира Глiбовича добряче потрусити кишенi!

    Кончак думав iнакше. Вiн зверхньо глянув на невисокого товстуна i жорстоко кинув:

    - Хай убивають! Це я наказав! Бо багато цих урусiв розплодилося!.. Я поклявся Тенгрiханом, що винищу, витопчу всю Переяславську землю аж до Десни i Сейму, а Київську - до самої Либедi! Цi землi повиннi належати кипчацьким родам! Тут вони ставитимуть свої юрти, тут випасатимуть табуни! Ми твердо станемо на обох берегах Днiпра аж до самого Києва, i я своїм списом застукаю у його Золотi ворота! Тсе-тсе!

    Ждан чув цi холоднi слова, чув жiночий лемент, дитячий плач, крики й прокльони чоловiкiв, рев худоби, гоготання вогню - i невтримний дрож стрясав усе його тiло. Ах, коли б мав меча, коли б мав списа, то, не роздумуючи, всадив би в широку ханову спину!

    Коли закiнчилася огидна розправа над мирним населенням, коли все в долинi пойнялося вогнем i кiлька десяткiв воїнiв погнали полон, табуни скоту i нав'ючених всiляким добром коней на схiд, Кончак пiдвiвся на стременах i гукнув:

    - Вперед! На Дмитрiв! Обминемо Ромен - хай до пори до часу залишається у нас позаду... Вiн нам зараз не страшний... Попалимо всi поселення мiж Роменом i Дмитровом - i роменцi самi здадуться або подохнуть з голоду!.. Вперед! I нiкого не жалiти! Палити i вбивати - це наказую вам я, хан Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана!

    I вiн, широко розпроставши свої могутнi плечi, вдарив коня i перший помчав на пiвнiч, де бiлiли чистi, не рушенi нi людською ногою, нi кiнськими копитами снiги...


    * * *


    Вогняним смерчем прокотилися половцi понад середнiм Посуллям, попалили села, спустошили їх дощенту i врештi обложили Дмитрiв - чимале городище, розташоване на рубежi Переяславської i Новгород-Сiверської земель. Кончак хотiв узяти його з ходу, та дмитрiвцi встигли зачинити ворота, закласти їхнi провушини мiцними дубовими балками, а стiни облили водою, i вони на морозi вiдразу взялися гладеньким, мов скло, льодом.

    Кончак наказав приготувати драбини. Та вони стояли немiцно, ковзалися по льоду, трiщали пiд вагою багатьох тiл, i захисники Дмитрова, озброєнi дерев'яними вилами-дворiжками, легко зсували їх набiк або просто назад, i вони з гуркотом падали на мерзлу землю, на смерть розбиваючи тих, хто по них лiз.

    Кончак лютував. Стояв на пригiрку i лихим оком зиркав на городище, що не хотiло здаватися.

    - Спалiть його! - вигукнув, окрилений новою думкою. - Закидайте палаючими стрiлами! Викуримо урусiв iз їхнiх гнiзд!

    Сотнi вогнистих смолоскипiв шугнули через заборола на город. Здавалося, нiщо тепер не врятує його. Однак приметенi снiгом солом'янi та очеретянi дахи не хотiли займатися.

    - Ну що ж, - сказав Кончак, - тодi ми заморимо їх голодом! Я змушу їх їсти собак i котiв!

    Минув тиждень. Дмитрiв мужньо тримався i не думав здаватися. Кончак плюндрував навколишнi села, а награбоване багатство та полонених з охороною вiдправляв у Половеччину.

    Жив вiн у просторiй хатi дмитрiвського попа неподалiк вiд городища, вставав рано, снiдав i йшов до вiйська, що облягло фортецю. Там вигадував усе новi й новi способи, щоб узяти її, та всi намагання були марнi, i вiн, змерзлий i злий, повернувшись вечором, люто кляв i мороз, i глибокi снiги, i урусiв, що не хотiли здаватися, i своїх батирiв, котрi, на його думку, проявляли слабодухiсть i невмiння воювати.

    - Ждане, ти урус, ти знаєш свiй народ i свої звичаї краще, нiж я. Скажи, як узяти цю кляту фортецю, i я не тiльки вiдпущу тебе на волю, а й дам стiльки багатства, що вистачить тобi на все життя! - питав полоненого, якого чомусь уподобав i тримав при собi, доручаючи всiлякi домашнi роботи - топити печi, носити воду, допомагати кухаревi-половцю мити посуд чи рубати дрова.

    Ждан тiльки здвигнув плечима.

    Одного разу здобичники притягнули гурт бранцiв, яких Кончак мав справедливо, як йому здавалося, подiлити мiж своїми родами. Нещаснi полоненi тулилися один до одного, щоб хоч трохи зiгрiтися. Серед них видiлявся чоловiк рокiв сорока п'яти. Вiн був без шапки, без верхнього одягу - в однiй сорочцi; на ногах - незвичнi для слов'янина половецькi стоптанi чирики; борода i чуб - скуйовдженi, вкритi памороззю, лiве око запливло синцем, а з розбитої губи сочилася кров. Вiн тремтiв вiд холоду, мов сухий листок. Нiчний мороз, безперечно, доконає бiдолаху! Та й чи дотягне вiн до ночi?

    Кiлька разiв проходив Ждан двором з оберемком дров, i кожного разу у нього стискувалося серце: замерзає старий, на очах замерзає!

    Тодi вiн наважився: прослизнув у попiвську комiрчину, де ханський кухар став тепер повновладним господарем i куди iнодi посилав юнака по те або по iнше, зняв з жердини старого, витертого кожуха, що не приглянувся половцям, таку ж шапку-бирку, iз-за скринi витягнув запиленi, але ще цiлi чоботи-шкарбуни, зав'язав усе це в стару попiвську рясу i, вибравши хвилину, коли варта не могла його помiтити, прозлизнув до гурту бранцiв i тицьнув вузла старому в руки:

    - Одягайся, а то замерзнеш! Бранцi миттю обступили їх, щоб не помiтили вартовi. Старий натягнув на себе кожуха, шапку, рясу розiрвав на онучi - взувся.

    - С-спасиб-бi, х-хлопче, - не сказав, а процокотiв зубами. - Ти хто?

    - Мене звати Жданом.

    - А мене Самуїлом... - i замовк.

    На подвiр'я у супроводi кiлькох беїв та хана Туглiя в'їхав Кончак. Вiн змерз i, видно, був злий. Ще один штурм Дмитрова зазнав невдачi.

    Конюшi притримали його коня. Хан важко сплигнув на землю i, опустивши голову, нi на кого дивлячись, рушив до хати. Та раптом з гурту невiльникiв назустрiч йому виступив Самуїл i перегородив дорогу.

    - Х-хане К-кончак! Х-хане К-кончак! - процокав зубами i низько вклонився. - Дозволь слово мовити!

    Кончак суворо глянув на нього, але зупинився.

    - Ти хто?

    - Я київський к-купець... Самуїл... Н-не впiзнаєш?.. Позаторiк я привозив т-товари в твою з-землю, хане... На Тор...I нiколи нiхто не чiпав мене... Б-бо ж купцiв нiде не чiпають... А тут твої люди пограбували мiй обоз, з яким я йшов у Сiверську землю, вiзникiв побили, товари й коней забрали, а мене роззули, роздягли i притягли сюди, яко пса...

    Кончак, видно, не все второпав, бо наморщив лоба, замислився. Уздрiвши Ждана, кинув нетерпляче:

    - Що каже цей урус? Чого вiн хоче? Ждан швидко переклав. Кончак з цiкавiстю глянув на купця.

    - А й справдi, менi пригадується твоє обличчя...

    Чекай, чекай... Це ж у тебе мої доньки купували i намисто, i мило, i лляне полотно, i рiзне узороччя[7]?

    - Так, так, хане, у мене, - зрадiв Самуїл. - Такi гарнесенькi дiвчатка - кароокi, чорнобривi!

    - Гм, я волiв би, щоб у мене було бiльше синiв, - усмiхнувся Кончак i, враз спохмурнiвши, додав: - Я нiколи не чiпав купцiв, а навпаки, завжди ставився до них доброзичливо. На доказ цього я запрошую тебе до себе на вечерю. Ось Ждан проведе... Там i поговоримо, бо маю щось тебе розпитати...

    I швидко попростував до хати.

    

... ... ...
Продолжение "Черленi щити" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Черленi щити
показать все


Анекдот 
Новые условия получения кредита - выбить деньги с предыдущего заемщика.
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100