Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Роман Федорiв - Роман - Єрусалим на горах

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Роман Федорiв
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Роман Федорiв. Єрусалим на горах

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Цей роман про кожного з нас, про нашi страждання, про нашу землю, її минуле й сучаснiсть;

    це роман про воскресiння душ наших що прагнуть дiйти до Єрусалиму


    "Пастирю добрий, що кладеш душу за вiвцi! Не остав нас, хоч iще ми блукаємо; не остав нас, хоч iще грiшимо перед Тобою...

    Каємося, просимо, молимо: каємося iз-за злих дiл наших; просимо, щоб Ти страх свiй послав у серця нашi; молимо, щоб на Страшному судi Ти помилував нас...

    I поки стоїть свiт, не наводь на нас напастi спокус, анi не передай нас у руки чужих, щоб не прозвався город Твiй полоненим городом, i стадо Твоє - чужинцями на землi не своїй; щоб не сказали сусiди: де є Бог їхнiй?"

    Митрополит Iларiон. "Слово о законi i благодатi". 1140 p.


    ЧАСТИНА ПЕРША


    ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН


    1


    Сталося так, що в студентськi часи, будучи у своїх Братишанах, десь перед Великоднем я забрiв на церковну ограду; стара присадкувата наша церковця, що стоїть iще з сiмнадцятого столiття, була вiдчинена, кiльканадцять немолодих жiнок поралися всерединi храму, наводячи перед святами порядок, а мiй далекий родич Федiр Стригач, вiчно усмiхнений у звислi козацькi вуса, повiльний дядько, який паламарював у церквi "вiд створення свiту", як казали в селi, розкладав у кутi огради ватерку, щоб спалити речi, що службу вiдслужили i вже не один рiк чекали свого вогню пiд сходами в дзвiницi серед потовчених на друзки рiзьблених ангелiв, виноградних грон, хрестикiв, купи побiлiлого лахмiття, на якому то тут, то там, немов iз того свiту, виглядало облущене обличчя якогось святого. Я вибрав i за п'ять бiдних студентських карбованчикiв (щоб незадурно, такий звичай) купив у стрия Федора майже зовсiм чорну невелику iкону, що в часи мого дитинства висiла внизу в дзвiницi на дощанiй стiнцi бiля дверей; хоч тодi я тiльки-но розпочинав свою iнститутську науку, дещо вже встиг прочитати про старовинний живопис, про цi дивовижнi, повнi краси, спокою, фiлософської заглибленостi мистецькi твори, що дiйшли до нас вiд предкiв i свiдчать про глибину предкiвського свiту; мав я також уявлення про "ковчеги" та про "шпони", що повиннi свiдчити про давнiсть iкон; i якраз дошка, яку я вигрiб iз смiття, мала цi ознаки давностi. Одначе нi "шпони", нi "ковчеги", нi навiть мода на iкони, яка поступово, розходячись колами, набирала сили, гандлю, ажiотажу й, звiсно, злодiйства, не були причиною моєї зацiкавленостi дошкою; я, побачивши її, чомусь пригадав дитинство, "Страстну" й "Голодну" п'ятницю, коли ми, цiла зграя сiльських дiтвакiв, обсiдали, як горобцi, високу дзвiницю й били клепалами - широкими та мiцними дерев'яними молотками по її висхлих дощаних стiнах: тах-тах-тра-та-тах! Клепання тривало з полудня й до самого вечора, охочих було багато, кожен шибеник хотiв усiстися бiля прорiзаного в дошках вiкна й звiстити свiт клепалом: умер Iсус Христос. Так, принаймнi, говорили в моєму селi, у це вiрили, клепання обов'язково пов'язували iз Страстною п'ятницею; я однак думаю, що клепання на Русi жило iще в дохристиянськi часи, клепало, било служило людям замiсть дзвонiв i призначалося, очевидно, для оповiщення, для новин, для розголосу про тривогу.

    Iз дитячих тих часiв, вiд тривожного клепання я i запам'ятав чорну iкону, яка, закiптюжена, обсотана павутинням, висiла на дзвiничнiй стiнi якраз там, де починалися стрiмкi сходи, що вели до навдивовиж чутливих дзвонiв, якi побренькували собi, гудiли й спiвали навiть тодi, коли нiхто й не доторкувався до Їхнiх шнуркiв; менi тодi здавалося, що святий образ, ледве видимi на ньому постатi трьох волхвiв, якi прийшли обдарувати Дiву Марiю i новонароджене дитя, Вифлеємська зiрка, яка золотим цвяшком пробивалася з-пiд товщi звощеного бруду, пастухи в овечих шкурах на плечах i навiть два осли бiля ясел стерегли нас, малих, щоб у Страстну п'ятницю нiхто iз нас, клепаючи, не зiрвався з дзвiницi та не полетiв на землю.

    У цьому невеликому образi, в його чорнотi, в нахмуреностi забрудненiй мовби таїлася наша осторога та оберега.

    - Нащо тобi цього образа, Бережане? - спитав мене тодi паламар Федь Стригач, роздмухуючи капелюхом вогонь. - Нiчого-бо на ньому тепер не видно... нема там нi святих, нi грiшних, одна звiзда лише й свiтиться. Хiба вона коштує п'ять рублiв?

    Але грошi поквапом сховав.

    Що я мав йому вiдповiсти? Та й чи треба було щось говорити, коли надi мною у вишинi знову так само таємно i сумно, як колись, вишумлювали смереки навколо церкви, коли цiлий свiт хмелiв молодими бруньками, весною, передчуттям свята, коли менi нестримно хотiлося, як малому, одним духом вилетiти сходами на дзвiницю й вдарити лунко на цiле село дерев'яним клепалом.


    2


    Вiдкрилося менi...

    Нi, я тодi не мав зеленого поняття про технiку реставрацiї стародавнього живопису, ще нiчого до ладу про нього не знаючи, ще я був неофiтом на цьому страдальницькому й водночас радiсному полi, i тiльки котроїсь недiлi, заблукавши з кiлькома iнститутськими колегами у пiдльвiвськi Брюховичi, я випадково потрапив у гостi до знаного, мабуть, на цiлу Україну реставратора Петра Степановича Грицая, який, змахнувши з носа дротянi окуляри, прив'язанi до вух шнурочками i зовсiм не дивуючись нашому нашестю на веранду, що служила йому замiсть майстернi й лабораторiї, сказав:

    - Що, молодi колеги, прийшли подивитися на чудо, на воскресiння? Що, висловлююся "високим штилем"? А що маю робити, коли тiльки так... тiльки так, як процес поставання iз мертвих, як воскресiння з небуття, я особисто розумiю наше реставрацiйне ремесло. Тiльки так, - повторив i, знову осiдлавши нiс окулярами, згорбився над низеньким, схожим на шкiльну лавку столом, на якому лежала освiтлена з двох бокiв саморобними прожекторами, досить широка, на три п'ядi, мабуть, й задовга в пiвметра, вгорi заокруглена дошка; дошка була схожа на "затулянку", якою мої мама, коли ще вдома випiкали хлiб, затуляли черiнь печi, вся вона була по краях обсмалена, обтовчена, задимлена, й ми, неофiти iнститутськi, завмерли, дивлячись, як Грицай надто пильно, терпляче, мовби торкаючись чогось живого й болючого, орудував скальпелем i раз по раз змочував слиною те мiсце на дошцi, звiдки видобував з-пiд пласту ядучого сурику i сажi прекрасну маленьку кiнську голiвку, а трохи нижче оддалiк сидiв пiд деревом, уже розчищений вiд пiзнiших напластувань, ошатний, у червоному жупанi козак Мамай.

    Ми стояли доокiл згорбленого майстра цiлу годину чи й двi, вiн до нас не обзивався, та вiн нас, мабуть, i не бачив, забув про наше гостювання, ми теж не помiчали його знаменитої колекцiї стародавньої керамiки, задля якої власне i вибралися в Брюховичi, нас захопило дiйство, повернення у верхнi, в сьогоднiшнi нашi свiти традицiйного козака Мамая, який був намальований народним майстром рокiв, мабуть, сто п'ятдесят тому.

    Це був чи не перший мiй урок реставрацiї; увечерi того дня я, оговтавшись, нiби й не повiрив баченому вдень... увечерi я був трохи розчарований примiтивною технiкою реставратора, його попльовуванням, його iнструментом, отим примiтивним хiрургiчним скальпелем; увечерi я роздумував над побаченим удень. I як тодi я мiг знати, що головне не в скальпелi, навiть не в найкращих хiмiкатах, сучаснiй апаратурi, спецiальному освiтленнi, - реставратор бо торкається дошки чи полотна не лише iнструментом, вiн торкається серцем, кожним нервом i присвiтлює собi в роботi душею, тим найсвiтлiшим свiтлом, що тiльки й iснує на свiтi.

    Про це я дiзнався того провесняного дня, коли принiс додому куплену у стрия Федя за п'ять карбованцiв дзвiничну iконку; власне, я один тiльки й знав, що на нiй щось є намальоване, навiть мої богомiльнi мама досить скептично на мою дошку поглядали й посмiхалися з сина, який поклав дошку перед вiкнами у хатi на стiл, озброївся лiкарським ножем i почав тую дошку шкрябати, ледь торкаючись її поверхнi i щомитi зволожуючи бруд слиною; у маминому розумiннi, певно, це була марна робота, дитяча забавка. Але мама мали свої клопоти, хатнi, тому дали менi спокiй, i я продовжував розчищати малюсiнький квадратик - вiконце посерединi дошки.

    Даремно думати, що я тодi прагнув вiдкрити якийсь шедевр; я навiть спершу не був пiдвладний, змотузований чи розперезаний нетерплячкою, тiєю великою реставрацiйною пошестю, я вмовляв себе, що тiльки хочу знати, хочу бачити, як виглядала iкона в тi часи, коли я, будучи малим, вибiгав на дзвiницю виклепувати тривогу; я начебто й не поспiшав, менi навiть здавалося, що я спокiйний, що стримую себе, однак поступово, зшкрiбаючи вiск, потемнiлу й затвердiлу оливу, довголiтнiй бруд, захопився роботою, вiконце на дошцi немовби западалося все глибше й глибше, давно проминувши моє повоєнне дитинство; вiконце западалося, може, в давнi вiки, в свiти, якi давно згорiли, минулися, аж поки з-пiд леза, як промiнь свiтла, не бризнула бiлизною бiла старосвiтська, цiлком по-галицькому пов'язана намiтка на головi Богородицi (мовби це була не Богородиця, не Дiва Марiя, а мої мама чи хтось iнший з наших жiнок); я торкався скальпелем того бiлого завою, жiночого усмiхненого лиця, золотистого нiмбу, i брав мене страх, що я, невмiлий, недовчений, зiпсую, знищу свiт, який двiстi чи триста рокiв тому сотворив невiдомий iзограф; у менi ляк боровся з нетерплячкою, ляк перед цим непоправним знищенням; я таки не помiтив, як заразився захопленням: я стояв перед вiконцем -у минулi свiти, перед порогом, то як же менi той порiг, Господи, не переступити? Я стовбичив, цiпенiв перед красою, що, колись намальована, сотворена на левкасi, живе дотепер у чистотi, в усмiхненостi простого жiночого обличчя, осяяного радiстю, - народилось-бо дитя, то як не радiти; менi уявлявся той стародавнiй митець, той творець, який сидiв у кутику бiля дерей на маминому стiльчику, з яким вона ходила доїти корову... сидiв i поглипував на мене з-пiд кошлатих брiв, радуючись несподiваному воскресiнню (згадався менi Грицай) свого творiння, i разом iз тим вiдчувалося, що в ньому жила напруга, вiн, певно, боявся, що якийсь неофiт iз верхнiх бiлих свiтiв, якi нинi панують над землею, необережним рухом блискучого ножа поранить лице Богородицi або припадком зiшкребе золоту Вифлеємську звiзду. Я розумiв митця, я зримо, немов вiн справдi жив i дихав обiч мене, бачив його i вiдчував, бо в маленькiй iконi, в сюжетi Рiздва Христового, тривало цiлi столiття його життя, бо вiдомо, що мистець живе не вмираючи доти, доки живуть його витвори.

    А ще я уявляв безконечну вервечку моїх краян, якi молилися до цiєї iкони, випрошуючи собi в новонародженого Бога ласки й милосердя; а може, вони, мої краяни, й не молилися, цей образ, може, й не був призначений для молитов, а лише для споглядання Рiздва; мої краяни були свiдками чуда, любувалися i розкошували, як вино пили, буянням кольорiв, де зливалися червiнь з блакиттю, золото з бiлизною; мої краяни, певно, черпали з малої липової дошки радiсть, яка вельми була їм знадiбна в їхньому розпроклятому життi.

    I, може, тодi вперше без пiдручникiв, без професорiв, без чужої пiдказки я осягнув, як на небi прочитав, вiчне призначення мистецтва: пасти людськi душi.


    3


    Мама стояли за моїми плечима...

    Мама стояли за моїми плечима i, затамувавши подих i закинувши в кут усi передвеликоднi клопоти, теж вдивлялися у маленьке вiконце, яке я розчищав на почорнiлiй дошцi; я вiдчував стримане мамине хвилювання, менi здавалося, що вони теж перейнялися бiлим ясним свiтлом, котре струменiло з вифлеємської стаєнчини у нашi серця; я чомусь був упевнений, що мамi, як i менi, теж конче потрiбне оце дивнеє свiтло, котре не згасло пiд брудом i пiд столiттями, що вiд цього свiтла ставало моїй мамi затишнiше на душi. ("Нова радiсть стала, яка не бувала" - хiба не так спiвається у колядi?) Я думав про нев'янучу силу мистецтва, його життєздатнiсть, про прихованi його тайни, що нас чарують, i тому був зненацька заскочений, коли, оглянувшись для того, щоб уловити на маминому лицi посмiх, мамину похвалу, оте невимовлене i для когось чужого невiдоме, непомiтне, а для мене чутне слово, що повинно було у цю хвилину, на мою думку, жити, як пташка, на її губах, побачив вiдчужену сувору жiнку. Висока, в чорнiй хустинi, пов'язанiй по-старосвiтському, вона не знала, де подiти свої руки, що не знаходили спокою й увесь час мучилися, переплiталися, аж потрiскували пальцi, обличчя її зблiдло, а сухi губи ворушилися, дрiбно вишiптуючи якiсь слова, якусь молитву, якусь, може, осторогу. Очi запалися у ями, в пропастi, й звiдти поблимували сполохано.

    Попервах я пояснив собi її тривогу з чимсь постороннiм, з чимсь таким, що мене не стосувалося, бо звiдки я мiг знати, що вона, бiдна, злякалася вiконця, яке я прорубував у вифлеємську яскиню? Це так було несподiвано, так незвично для неї.

    - Нащо тобi цього, Василику? - спитала врештi мене зажурено, кивнувши на iкону (i в цьому жестi таїлася стримана незбагненна ворожiсть). - Нащо тобi того святого, божеського... того Вифлеему? От, якщо хочеш, малюй собi трактор у полi, стовп iз радiвом, що бiля читальнi. Нащо тобi старого? Лиши його, забудь.

    Мама мої перехрестилися.

    Нi, мої мама не належали до тих газдинь, якi виставляли свою побожнiсть напоказ, залюбки вистоюючи в церквi зi свiчкою чи з патерицею i котрi наввипередки носили отцевi Григорiю - горластому пароховi нашого села, кошелi з набiлом, яйцями та свiжообпатраними пiвниками. Одначе день святий, як вони казали, себто недiлю, шанували, кiлька разiв, принаймнi на Рiздво й на Великдень, ходили до церкви й щодня перед сном довго молилися перед образами, вишiптуючи, як пшоно висiваючи, молитви. Хочу похвалитися, що нiколи не пробував провести з мамою "антирелiгiйну роботу", як це свого часу нас пiдмовляли в школi, й замахнутися на образи, яких у нашiй хатi було з десяток; я боявся образити маминi молитви, не по-синiвському це було б лiзти з черевиками в мамину душу, я так колись й сказав шкiльним своїм наставникам, а вони мене пiд'юджували, в одно пiдсмiхаючись: "Хiба це вiдповiдь комсомольця i вiдмiнника? А якщо, товаришу наш Василю, душа, про яку ти говориш, темна, напоєна їддю релiгiйною, га? То чи грiх кинути туди, в душу, промiнчик? Хоч би й з черевиками..."

    Я не сперечався зi своїми наставниками, це було небезпечно, вони мене висмiяли б, потоптали б гуртом - що залишилося б по менi? Я не мiг їм сказати, що мамi, певно, було потрiбно бодай зрiдка скупати свою душу в урочистому церковному словi, а вечорами - в молитвi, у безконечному шелестiннi слiв; у розмовi з Богом, з iконами мої мама знаходили умиротворення i спокiй; молитви, як чистi води, омивали жiнку вiд денних прогрiшень, очищали вiд суєти.

    То чи дозволено було хоч би й рiдному синовi закрастися в мамину душу з своїм огарком?

    I тому сьогоднi я не мiг зрозумiти маминої перемiни, неприхильностi, навiть ворожостi до дзвiничної iкони. Це було дивно, а може, й страшно, бо, пам'ятаю, коли був малим, вони постiйно навертали мене до образiв, вчили розпiзнавати на них лики того чи iншого святого й казали: в того святого проси здоров'я, в того - ласки й удачi, в того - любовi, в того - мудростi, а у святого Николи проси, щоб благословив твою дорогу. Вони вiрили, що в iконi дивним чином присутнiй святий дух, сам, може, Господь Бог, i маму мою немало турбували мої пояснення, що образи, мамо, друкованi в друкарнях на машинах або ж мальованi людською, може, й нечестивою рукою.

    - Ет, - вiдбивалися вони полохливо, - що ти, малий, знаєш про Бога та про святi образи? Десь ти чув... у школi, по радiо або в книжцi вичитав про образи й одразу повiрив. На галь-паль повiрив?

    Колись мама не на жарт журилися, що в школi "вчать не того, що треба", i сьогоднi я мимоволi згадав їхню давню журбу й подумав, що їм було нелегко вiднаджувати мене вiд Вифлеему, вiд того, що було для них святим, вони, мабуть, добре намотузилися самi з собою, поки промовили оте "нащо тобi того, божеського..."

    Я узяв їх за руки (успокоїв, глаїв їхнi руки у своїх долонях) i спитав:

    - Та що ж бо такого... такого непевного сталося? Вони усмiхнулися блiдо, скупо, їм, певно, було незручно й боляче зраджувати саму себе, i цим усмiхом хотiли применшити свою зраду.

    - Свят-свят, - промовили. - Справдi-но, ще нiчого не сталося, але може статися. Хiба не видиш, як тепер на божеське дивляться? Хтось пiдстежить, пiдгляне твоє заняття й донесе, що Докiїн син вiдновлює церковнi образи. Скажуть: радянська влада йому дорогу до iнституту пiдмела, прошу, вчися, щоб не змарнувався твiй талант. А вiн, невдячний, оманi служить... А що? Не маю рацiї? Такий час, Василику, коли за кожним дивляться, щоб вiн був простенький, як билень вiд цiпа. А кривеньких випрямляють, обтiсують... Мiх-мах виженуть тебе з iнституту.

    Як усе просто.

    Тепер я зрозумiв її страх; вона стояла посеред страху, немов посеред крижаної води, i я мусив вишукувати слова, щоб її страх розтопити; я шукав для неї розради, а до мене самого крижана вода пiдпливала, просочувалася в душу; мимоволi спадали на згадку подiї в унiверситетi, звiдки цiлими тузiнами, пачками бозна за що. часом лише за слово, за iронiчний погляд, за прогрiшення котроїсь там бабцi, виганяли на вулицю, рокували на армiйську службу, а бунтiвливих, непокiрливих вiддавали до суду.

    А чи в нашому iнститутi не так? Я чомусь дотепер не задумувався, що i в нашому iнститутi триває чистка, а Йвана Терпелюка навiть судили за намiр нiбито когось там iз вождiв карикатурно намалювати... намiру, певно, й не було, був донос, комусь хлопець не сподобався за те, що мав у собi направду Божу iскру, й вiдняли у нього пензель i рiзець, повезли в Сибiр, у тайгу, дали сокиру й пилу; його повезли i повезли також сотого й тисячного, я колись випадково бачив у Бистри-чанах безконечну валку, яка котилася вулицею Чапаєва до вокзалу (i вулиця, i вокзал, i вагони худоб'ячi були остороженi багнетами та псами), а я стояв осторонь, стояв начебто в безпецi; вiдчислення, виселення, худоб'ячi вагони, лютi матюки, прокляття, плачi мене не стосувалися, я був невинним, чистим, я жив навчанням, мистецтвом, що вiдкривалося менi, як квiтка; так, я був невинний, був оборонений, заступлений вiд можливої вини батьком, що впав на фронтi; я був щасливий, що рiс у матерi одинаком й нiхто не мiг менi закинути, звинуватити, наприклад, що брат воював у бандерiвськiй боївцi й, мовляв, замислював убити письменника Галана, а сестра числилася у бандпосiбниках, бо колись вночi нагодувала лiсовикiв, якi постукали у вiкно.

    Я був безгрiшний; я був чистий перед владою, перед людьми, перед свiтом, перед своєю совiстю, перед мистецтвом, i страх, отже, цей вуж повзучий, не повинен був закрадатися менi в душу й червивити її, а проте я оглянувся... я таки мимоволi оглянувся, чи позаду не стоїть сексот, якого боялися мої мама.

    Я думав одне, я шукав пiдсвiдоме, iнтуїтивно донощика, а матерi говорив зовсiм iнше, я її переконував (а може, переконував самого себе?), що образ iз Вифлеемом - рiч насамперед мистецька. Хiба не видите, мамо, яка тут панує радiсть? Хiба й вам не легше на душi вiд цього бiлого, тихого свiтла? Може бути, що цей образ взагалi не призначався для молитов, колись приходили до нього люди не лише для того, щоб перехреститися, а й для того, щоб душа, споглядаючи його, возрадувалася, як радується вона спiвом чи музикою.

    Мама мене не слухали; мама присiли на лавицю, опершись лiктями в колiна, сухе продовгувате лице взяли в долонi - таким чином начебто вiдгородилися вiд моїх слiв. У причiлковому вiкнi криваво заходило сонце, там палало пiвнеба, й червонi бризки полумiнi падали на схилену мамину голову.

    - Нi, ти їх собi не легковаж, хло', - сказали мама чомусь пошепки, начебто остерiгалися, що пiд вiкном, присвiчуючи собi огарком, поцупленим звiдти, де заходить сонце, сидить конфiдент i пильно стежить за нами.

    Я хотiв спитати, кого вони мають на увазi пiд словом "їх". Невiдомих донощикiв? Моїх викладачiв? Людей, якi правили землею вiд iменi наляканого народу й котрi достеменно знали, як сiяти жито, як любити Україну, як треба малювати картини й писати книжки, як боротися з класовим ворогом i як плекати душу?

    Мушу признатися, що дотепер "таке" менi в голову не приходило, i не тому не приходило, що я когось боявся, просто менi було добре й затишно жити пiд крилом цих всезнаючих, всевмiлих i всесильних людей, вони не були менi чужими, я шанував їх, вони воювали разом iз моїм татом на фронтi, я чув себе з ними покревненим... i не знаю тiльки, i ще раз не знаю, чому наперекiр цiй покревненостi, немов крiзь дiру в парканi, пролiз студений слизький вуж, що зветься страхом.

    - Коли я був малим, то ви мене лякали дiдьком рогатим... дiдько, чорт, зрадник, щезник був усюдисущим, вiн мав десятки iмен, але люди його називали "той", називали безiменне. А тато, бувало, обороняли мене вiд страхiв, кажучи: "Ти менi, жiнко, дитину не пуджiй". Пам'ятаєте? - вiдповiв я мамi напiвжартома. Треба було або ж виганяти змiя, або ж звикати до нього.

    - То було колись, - обiзвалися мама. - Тепер тато тобi не допоможе. Нiби-с не чув, як уповноважений iз Лисичан, iз району нашого, сам товариш Ступа, так вiн писався, любив при нагодi гладити нас лагiдними словами, що син за батька не вiдповiдає. Але чи це не означає також, що й батько синовi, якщо той потрапить в бiду, не подасть руки? Такий час... I менi страшно, сину.

    - "Такий прекрасний час, i прагну я обняти всю планету", - проспiвав я рядок iз банального вiрша. Це, мабуть, була спроба змiнити русло розмови; це була спроба вдати, самого себе обдурити, заспокоїти, що нiякого змiя в тобi нема.

    - Обнiмай, Василику, планету, чого ж... чи я бороню? - Мама метнули в мене осудливий погляд. - Лишень нагадай собi нашого директора школи... сiльського професора Северина Гайдаша. По вiйнi вiн i тебе вчив iсторiю, природознавство, географiю... i спiви вiв у шостому й сьомому класi, приграваючи собi на скрипойцi. Пам'ятаєш? Хiба Гайдаш так само, як оце ти нинi, не казав "їм" на зборах у читальнi, яку вже називали клубом... "їм" казав, усiм тим добрим i злим, мудрим i тим, яким бракувало клепки, органiзаторам "життя по-новому", фiнагентам i просто агентам, збирачам позики, контигенту, "стрибкам" iз батальйону самоохорони, просто солдатам у синiх кашкетах, уповноваженим рiзним, а найперше оперуповноваженому товаришевi Ступi, який вважався у Горопахах найстаршим, що рiзьблений iз дерева розiп'ятий на хрестi Iсус Христос не має нiчого... так, не має нiчого спiльного з Христом релiгiйним, це, мовляв, люди добрi, витвiр мистецтва. Невiдомий майстре зобразив, може, на хрестi самого себе, своє життя розiп'яв на хрестi, а щоб його мука, його крик, щоб його вихудiле на трiску, розiп'яте проклятою роботою, голодом, вiйнами, морови-цями тiло збереглося як знак пережитого для пам'ятi нащадкам, вiн розп'яття це подарував горопаськiй церквi... так тодi було прийнято, тодi не знали музеїв, i його витвiр припадав пилюкою у захристiї двiста чи триста рокiв. Хiба не так, Василику, говорив тодi в клубi з трибуни професор наш Северин? Хiба помогло йому оте слово, яким i ти боронишся, оте "мистецтво"? Ти забув, чим усе це скiнчилося для професора Северина?

    Нi, я не забув...

    Але було б фарисейством сказати, що постiйно пам'ятав про трагедiю мого сiльського вчителя, люди у своїй масi забудькуватi, тим бiльше квапимося забути про лихо, i я вiд людей теж не вiдрiзнявся, вчителева трагедiя поросла мохом на рiк або й на два, а на третiй несподiвано вiдкрилася свiжим болем... так болить рана, яку продiрявили кулею учора.


    4


    Чи любили ми свого вчителя? Не знаю... Вiн сам чомусь боявся нашої школярської любовi й нiкого не допускав до себе близько; вiн мовби замикався на ключ, а ми не вмiли постукати в його дверi. Втiм, це стосувалося також дорослих: професор Северин, як його називали в Горопахах, з усiма тримався пiдкреслено сухо, навiть суворо, нiхто не бачив, щоб вiн колись посмiхнувся, пожартував, навпаки - закукурiченi вгору, кошлатi брови постiйно хмурилися, а рудi, сторчкуватi, короткi на два пальцi вуса робили його усяк раз немовби роздратованим. Вiн i справдi з нами, воєнними переростками, не дуже панькався, мав звичку називати нас "туманами вiсiмнадцятими", а часом не по-педагогiчному смикнув за вухо або й свиснув лiнiйкою по плечах - давалися взнаки порядки у "повшехнiй" школi недавнiх польських часiв.

    Ми йому, однак, усе вибачали.

    Ми йому вибачали i... таємно кожен iз нас очiкував того дня, коли пiсля урокiв Северин Петрович вiзьме тебе за плече й поведе до себе додому. Будинок вiн мав гарний, вiлiю iз крутосхилим дахом, яку купив у вдови довоєнного директора школи Яна Чеховича ще перед тим, як Гiтлер напав на Польщу. Вдома вiн впускав тебе до своєї бiблiотеки, до царства книжок на саморобних полицях, що ними були заставленi стiни покою: дозволялося будь-яку книжку брати в руки, гортати її, слинити, при бажаннi можна було лягти на пiдлогу, на килим, обкластися книжками й вишукувати у них малюнки, уривками читати; навiть тi сiльськi урвитуси, якi в школi не вельми бралися до науки, мрiяли потрапити в його бiблiотеку, надивитися на книжки, якi "пишуть про цiлий свiт", набратися вiд них якогось чару, магiї, пояснити яку нiхто не мiг. Северин Петрович заохочував нас глибше поринати в книжку, охоче позичав додому (але, не дай Боже, котрусь не повернути або ж забруднити!), примовляючи при цьому: "Набирайся, тумане вiсiмнадцятий, охоти до книжки... навчишся з неї правди".

    Правда лежала зверху, як хлiб на капустяному листi? Надломи-но тiльки й запричащайся, їж, вгамовуй голод?..

    Був вiн наївний у своєму прагненнi заворожити нас книжками, знаннями, заохотити нас шукати глибин? Очевидно, бо навколо ж панувало пiслявоєнне жебрацтво: голод, цинiчнi й лютi iнвалiди з кош-турами, сирiтство, чорнило з бузини, писання шкiльне на газетах ...а навколо "хлопцi з лiсу", смертi, пожежi, стрiлянина, облави енкаведистiв з псами й металевими щупами, якi винюхували бандерiвськi схрони. А директор школи вчив нас шукати в книжках правди...

    

... ... ...
Продолжение "Єрусалим на горах" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Єрусалим на горах
показать все


Анекдот 
Когда министр внутренних дел, выступая по телевизору, оговорился «Мы внимательно следим за беспорядком в стране», никто в стране даже не улыбнулся...
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100