Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Григiр Тютюнник - Тютюнник - Климко

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Григiр Тютюнник
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Григiр Тютюнник. Климко

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    РОЗДIЛ I


    Климко прокинувся вiд холодної роси, що впала йому на босi ноги (видно, кидався увi снi), i побачив над собою скам'янiло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сходi сонця, - без жайворiння, без легких з позолотою хмарок по обрiю, без усмiхненої радостi пробудження. Климко пiдiбгав ноги пiд поли дiжурчини, щоб зогрiлися, й онiмiлою тремтячою рукою дужче роз горнув солому напроти очей. Вiн спав пiд скиртою.

    Сонце, мабуть, тiльки що зiйшло, бо вiд скирти через тiк i ще далi на стернях лежала довга тiнь у сизiй росi, солодко пахло втоптаним у землю набубнявiлим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухими мишачи ми гнiздами. Звечора мишi лоскотали Климка, гасаючи йому по руках i ногах, пищали раденько, що є їм розвага, i Климко проганяв їх усяк: сукав ногами, кишкав на них сердито - аж доки й заснув.

    Уночi йому снилася велика зграя жовтих воронiв iз жовтими горобцями вперемiш. А то була не зграя i не химера опiвнiчна - то був вихор з великого кленового та дрiбного вишневого листя, що знявся над висiлком, коли Климко вийшов у степ за станцiю i востаннє оглянувся назад. Та листяна зграя стовпом стала у пiд небесся, вище й вище, а там здрiбнiла, розсипалася i зникла геть з очей.

    Де те листя потiм сiло? Чи, може, воно ще й досi кружляє?..

    Климко звiвся на лiкоть, щоб краще була видно шлях, яким йому йти далi, i його затрусило так, що аж зуби за цокотiли вiд терпкого застояного холоду в усьому тiлi.

    "Нiчого, - подумав. - Пробiжуся з гори - зогрiюся".

    У степу було тихо: Блищали од сонця стернi i ковила понад шляхом, срiблилася важка, обвiшана разочками роси павутина. Вдалинi, мiж телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мрiли рожевi, мов спалахи багать, крейдянi гори. Десь там, бiля тих гiр, чув од людей Климко, було велике мiсто Слов'янськ, а помiж горами, просто на землi, лежала брилами сiль, - бери скiльки здужаєш. Iще чув Климко, що за склянку солi можна вимiняти всякого добра: мисочку чи й двi кукурудзи, вiдерце картоплi чи й хлiба справжнього.

    Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому, що зашкарубла вiд давньої мазути. Не брали її нi дощi, нi снiг, анi сонце. Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.

    Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога, бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв, гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.

    Дядько Кирило був машинiстом великого паровоза ФД i ходив на роботу коли як: то вранцi, то вдень, то посеред ночi, коли Климко вже спав. Повертався вiн завжди несподiвано - з залiзною скринькою в руцi, зморений очима i усмiхнений до Климка.

    - Як тут мiй помошничок? Не боявся сам уночi? - питався, бувало, знiмаючи шкiряного картуза з бiлими молоточками, вiд якого на лобi лишався червоний тугий пружок, що нiколи не встигав зiйти до чергової змiни.

    Потiм дядько вмивався над великою мiдною мискою, довго з хрускотом у пальцях тручи руку об руку, хоч i сам вiн, i Климко знали, що руки все одно не одмиються.

    - Ось побiльшаєш, Климе, i гайда до нас на паровоз, - казав дядько. - Вивчимо тебе на помiчника машинiста i заживемо: разом на роботу, разом з роботи... А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.

    Умившись, дядько надiвав чисту сорочку i сiдав до столу.

    - А давай лишень свої граматки, подивимося, що там у тебе з науками. Це була найбiльша радiсть Климкова - покласти перед дядьком чепурно списанi зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти пiдлогу, де набризкано, i тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам i наварив, - гарячої та запашної. Про зошити вiн нiколи не боявся, бо тiльки з письма iнколи мав "посередньо".

    - О! - дивувався дядько, розгинаючись над столом. - А це що? Треба було написати "холодно", а в тебе "хохолодно"...

    Климко на те знiчено одказував:

    - То в мене, дя, пiсля великої перерви руки дуже померзли, от воно й хохокнуло.

    Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, вiдкладав зошити i брався до юшки.

    - Ай добра ж, - хвалив, ледь вiдсьорбнувши з ложки. - У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить. Вiзьми ж отам у скриньцi гостинець.

    Климко знав, що дядько неодмiнно скаже цi слова, проте завжди хвилювався: а що як нi? Що як забуде?

    У скриньцi, що пахла так само, як i дядькова дiжурка i картуз, i сам дядько, лежали блискучi ключi й ключики. Климко нiколи їх не чiпав, бо то були дядьковi ключики од паровоза, а лише роздивлявся на них. Ще був у скриньцi молоток, жмутик пухкої бiлої нитковини, великий кухоль, щоб набирати на станцiях окропу i чаювати з грудочкою цукру, та складанйй ножик - рiзати хлiб. У кухлi Климко й знаходив гостинець: пригiрщ пряникiв-срiбноголовцiв, або гроно прозорих пiвникiв на паличках, зв'язаних докупи бiлою ниткою, або ще щось таке.

    Увечерi дядько Кирило, чистий, виголений i ясний, знову йшов на станцiю зi своєю скринькою в руцi, i Климко проводжав його аж до паровоза. ФД стояв на запаснiй колiї, ще гарячий вiд недавнього рейсу. З труби ледь-ледь курiв дим, тихо сапала пара з патрубкiв i огортала зморенi колеса - ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною мiддю. Бiля нього i взимку було тепло.

    - Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночi спи i не бiйся, - казав дядько. - Вночi воно все так, як i вдень, тiльки й того, що поночi.

    I коли Климко бiг потiм назад до барака, дядько всмiхався йому вже з паровозної будки i махав рукою - отако, самими пальцями.

    Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав увесь. У ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцiї, ходили на роботу i поверталися з неї хто коли, отож у барацi хтось та не спав. До того ж стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi - зi станцiї, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, - i вiн плив щоночi в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi.

    А скiльки звукiв жило на станцiї вночi! Брязкали сталевими тарелями вагоннi буфери, перегукувалися дударi-стрiлочники, сюрчали у свої сюрчки й вимахували лiхтарями зчiплювачi вагонiв, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздiв, i мовби десь угорi над станцiєю постiйно, одним голосом дзуремiв шахтний вентилятор. У барацi завжди стояв дух шпал, штибу, котельної пари i полину, що рiс попiд вiкнами. А свiтло звiдусiль малювало на стiнi супроти Климкового лiжкц великi рiзнобарвнi квiти: червоне - маки, синє - волошки, жовте - соняхи, вони мiнилися i тремтiли, як од вiтру в степу... То були казковi, найщасливiшi в Климковому життi ночi.

    Вiн отак би й вирiс серед уквiтчаних тих ночей, якби не настали ночi iншi, ночi без вогнiв. Зостались лише звуки, тi, що завжди, але в пiтьмi вони спохмурнiли, поглухiшали i долинали наче з глибокого провалля. У цi чорнi ночi поїзди йшли частiше й швидше, нiж ранiш, але вiд них уже не вiяло сосновими дошками чи теплою пшеницею, мокрим, щойно вийнятим iз шахти вугiллям чи цегляною курявичкою з вiдкритих вагонiв. Од них вiяло лiками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонцi уламками лiтакiв i гармат...

    I одної з таких ночей не повернувся на станцiю дядькiв Кирилiв ФД, хоч на нього давно вже чекала нова змiна машинiстiв. Климко цiлу нiч проблукав тодi на станцiї, вслухаючись у далекi зляканi гудки паровозiв, але так i не почув серед них знайомого. Вiн був один на весь свiт - гудок дядькового ФД, - i Климко впiзнав би його серед тисячi...

    Удосвiта на станцiю приїхала дрезина-рейковоз i привезла дядька Кирила, його помiчникiв, старого Кiндратовича, що їздив iще на царських паровозах, i кочегара Славка-гармонiста. Дрезину оточили з усiх бокiв- черговi обходчики, змажчики, стрiлочники, i Климко нiяк не мiг пробитися крiзь той натовп. Вiн побачйв тiльки, що всi познiмали картузи й похилили голови, i закричав, i застукав кулачками в погорбленi спини:

    - Пустiть мене!

    Його впiзнали i розступилися... Климко побачив лише сиву дядькову чуприну з-пiд брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злiзти нагору, але хтось придержав його за плечi й сказав:

    - Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знiмемо - i подивишся.

    - Пряме влучення... - квапливо розказував хтось. - У тендер, їх вугiллям побило...

    Дядька ховали надвечiр при вiдчинених навстiж дверях барака. Надворi було вiтряно. По коридору шарудiло перше осiннє листя з пристанцiйного скверу i забивалося в тихi кутки. Увiходили мовчазнi зморенi залiзничники в промащених мазутою робах, знiмали картузи, прощалися пошепки з дядьком i знову йшли на роботу; зiтхали i потихеньку схлипували жiнки, якi зiйшлися з усього барака, i тiльки одна серед них, тiтка Мотя з висiлка, плакала вголос i припадала щокою до чорних - їх так i не вiдмили - дядькових рук, складених на грудях. Вона частенько приносила дядьковi чистi, випрасуванi сорочки, що пахли простим чорним милом.

    У головах у дядька лежали пучечки живих i сухих квiтiв: чорнобривцi з деповської клумби i гайстри з чиєїсь грядки, сухий деревiй i ковила. Квiти дихали м'яко i ладанно, а дядькiв костюм новий пах Климковi вихiдними днями.

    - На кладовищi Климко вже не плакав, а лише здригався вiд холоду в грудях i хрипко зiтхав. Червоно, пiдпливаючи рожевим надвечiрнiм мороком, заходило сонце. А вiтер обтiпував з молодих топольок прижовкле листя i розкидав помiж могилами. Воно застрявало в оградках, прилипало до пам'ятникiв або летiло в степ, рвучи на своєму шляху тонку, ще не стужавiлу по-осiнньому павутину.

    На могилу дядьковi поклали його шкiряний картуз iз бiлими молоточками.

    Пiсля похорону тiтка Мотя довела Климка до барака, заплакала бiля порога й сказала:

    - Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобi тепер дiватися? Хто тепер тебе догляне?

    Климко похитав головою i пiшов у барак. Доглядати за собою - зварити їсти, прибрати в хатi, випрати одежину - вiн умiв i сам. Давно вже вмiв...

    Климко витер холодними брудними пальцями очi й сiв у своєму солом'яному кублi. На шляху в обидва боки не видно було й душi. Тiльки десь далеко за перелотом, звiдки вiн учора прийшов до цiєї скирти, чулося по-вранiшньому лунке гуркотiння пiдвiд. Воно то стихало, коли пiдводи спускалися у вибалок, то знову гучнiшало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзi понад телеграфними стовпами замаячив довгий нiмецький обоз. Гладкi куцохвостi конi-ломовики хекали парою. Кованi хури з гальмами в передках стугонiли важкими колесами по вкоченiй дорозi. На останнiй пiдводi, що трохи вiдстала вiд обозу, скулившись, сидiв у передку солдат i, видно, куняв - пiлотка зсунулася йому на вухо, плечi обвисли, обличчя вткнулося в розстебнуту вгорi, з пiднятим комiром шинелю. Напроти скирти вiн пiдвiв голову, сказав щось до коней, i вони зупинилися. Климко на всяк випадок глибше врився в своє кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури, озирнувся на сонце, червоно блиснувши окулярами, i рушив до скирти. Але, ступивши кiлька крокiв, вернувся назад i прихопив карабiн.

    Вiн iшов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крiзь солому неголене зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню губу i високо пiдняте плече з карабiном на ремiняцi. Вiн був уже пiдтоптаний, цей солдат, i, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи пiд своє утле тiло. Климко зрозумiв це, коли дядько приставив до скирти карабiн i спробував смикати солому, щось бурмочучи. Потiм побачив купку вже насмиканої - Климкове кубло - i пiшов до неї. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. I коли солдат занiс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхняк з Климкового схову, вiн, уже нiчого не думаючи й нiчого не бачачи перед собою, крiм блискучої пiдкови на пiдборi, схопився на колiна, - брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з пiднятою ногою, потiм тоненько вискнув i одплигнув убiк. Вiн ухопив карабiн i наставив його далеко перед себе на Климка. Климко нiмо дивився в маленьку чорну дучку карабiнного дула - воно тремтiло, нацiлене йому в перенiсся, - потiм розцiпив кулачки й показав солдатовi худi синi долонi.

    - Не бiйтеся, дядьку, - сказав, затинаючись вiд холоду. - Бачте, в мене ж нiчого в руках немає.

    Той по-волячому сапнув носом i голосно зiтхнув, про те карабiна не опустив.

    - Немає, - кажу, - Климко ще раз показав долонi i навiть розчепiрив.

    - О-у, - сказав солдат, звiвши над окулярами рiдкi миршавi брови, i засмiявся. Спершу дрiбненько, по-баб'ячому, потiм зареготав так лунко, що синi птицi ракшi знялися зi стовпiв над шляхом i перелетiли далi. А Климко дивився з навколiшок у роззявлений його рот з пiдковою прокурених зубiв угорi i теж пробував засмiятися, але виходила гикавка.

    Заспокоївшись остаточно, солдат протер пальцем очi пiд скельцями окулярiв i спитав:

    - Кто ти єсть?

    Климко мовчав, здивувавшись не нiмецькiй вимовi солдата. Тодi солдат затис карабiн мiж колiньми i, загинаючи пальцi на звiльненiй руцi, став перелiчувати:

    - Iван, Александр, Петер...

    - Нi, - сказав Климко. - Мене звати Клим.

    - О-у, Клiм Ворошiлоф! - реготнув солдат. - Клiм! Розумем... Тут єсть твой дом?

    - Нi, - похитав головою Климко. - Я тут тiльки но чував. Дому в мене нiде нема.

    - Так, - сказав солдат i заджеркотiв щось швидко-швидко. Вiн говорив довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: "Пуф! Пуфi" - i кiлька разiв повторив слово "партизан". Аж тодi Климко зрозумiв, що цей солдат, який, очевидно, був чехом, боїться якихось партизанiв i мало не застрелив його, Климка, зненацька,

    - Я йду по сiль, отуди, - Климко показав на бiлi гори. - Менi треба солi, i потрусив собi з пучки на долоню. - Солi.

    - А-а, соль! Розумем... Хлеб-сольї..

    Вiн оглянув Климковi ноги, обсипанi курятами, бруднi й побуряковiлi од холоду, велiв зачекати i пiшов на шлях до хури.

    Сонце пiдбилося по той бiк скирти, тiнь вiд неї покоротшала i потеплiшала.

    Гори над степом удалинi стояли бiлi, мов пухнастi на погоду хмари.

    Чех повернувся вже без карабiна, тримаючи в рукахi пакунок з вицвiлої плащ-палатки в рудих та зелених плямах, i подав його Климковi.

    Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав головою: "Война, война... Плохо..." - i пiшов до коней, згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках.

    Пiдвода рушила шляхом навздогiн за обозом, що був уже далеко, i незабаром скотилася у виярок.

    Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих - вони торохтiли - зеленкуватих галет у прозорому лопотючому паперi i кругла чорна коробочка солi - може, зо жменю. Климко розiрвав папiр, дiстав одну галету, надкусив i почав швидко жувати. В ротi зробилося терпко i холодно. Пiд ложечкою млосно зассав голод. Климко понюхав галету i враз перестав жувати: вона пахла м'ятно i ладанно, як сухi квiти в головах у дядька Кирила. Голод враз улiгся, зник, вiд нього лишилася тiльки тула рiзь у животi.

    Климко пiдвiвся, прикидав галети соломою i швидко, з плащ-палаткою та сiллю пiд пахвою, пiшов до шляху, сколюючи ноги холодною од роси стернею. Вiн одiйшов був уже далеченько, потiм пiдбiгцем вернувся до скирти, одрив у соломi галети i загорнув у плащ-палатку. "Мо', за них солi дадуть або ще чогось", - подумав.

    Вiн перетнув шлях, що ледь вiдлунював даленiючим обозом, i пiшов путiвцем просто на бiлi гори.


    РОЗДIЛ II


    Климко йшов уже восьму добу.

    Першого дня йому йшлося легко, навiть весело. Пух ка пилюга на дорозi грiла босi ноги, в кишенях дядькової дiжурки лежало шiсть великих сухарiв з бiлого хлiба i чимала торба на сiль. А тут iще степу, сонця кругом повнiсiнько. Вiтерець лоскоче ковил-траву, колошкає полини, щоб войи дужче пахли. I нiде анi лялечки. Тiльки ящiрки шастають помiж травою та теплим камiнням на голих пагорбках.

    Сухарiв дав Климковi на дорогу дiд Бочонок, станцiйний аптекар i дядькiв Кирилiв товариш. Дiд Бочонок - так звала аптекаря вся дiтвора у висiлку й на станцiї - цiлими днями, навiть у недiлю, просиджував у висiлковiй аптецi коло базару i (це було видно через вiкно) розважував на манюнiх вагах якiсь лiки або стояв за прилавком, упершись у нього великим животом. Вiн знав усiх, i його теж знали всi. Сивий, вусатий i кругло-товстий, як справжнiсiнький бочонок, аптекар любив походжати ранками по базару - в широких смугастих штанях, у довгiй, ледь не до колiн, синiй косоворотцi, пiдперезанiй крученим шовковим поясом з бiлими китицями. На ногах у нього були величезнi жовтi черевики. Бочонок нiколи не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими i реготав басом з-пiд бiлих розпущених вусiв: "Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, моє вам шануванняч-ко!" I знову реготав, причому живiт йому здiймався, мов велика пругка подушка, i двигтiв. Шовковi китицi на поясi теж двигтiли, йому тут-таки просто посеред базару скаржилися на всiлякi немочi, i вiн одказував по важно: "Куальцексс, куальцексс приймайте, мiй друже". Або: "Авспiрiнi, авспiрiнi пийте, моя ласко. Тричi на день по однiй пiгулцi. Крейди не шкода!"

    Були, проте, й такi, кому Бочонок призначав лiки, особливi своєю загадковiстю й урочистiстю:

    - Я приготую вам краплi датського короля, мiй шановний. Загляньте якось.

    Бiжачи вранцi до школи повз базар, Климко частенько завертав у ряди заради того, щоб походити хвостиком за Бочонком i послухати отi його таємничi слова - "куальцексс", "хiна", "авспiрiнi"... Найдужче йому подобалося в них "а": кругле, глибоке, воно, мов луна з колодязя, перекочувалося в аптекаревому горлi - теж як бочоночки...

    Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дiд Бочонок прийшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвiрка, i, втерши сльози, присiв бiля Климка на стiлець, що так i охнув пiд важким тiлом. Тодi дiстав з кишенi широченних своїх штанiв стосик червоних тридцяток i поклав перед Климком на столi:

    - Може, хоч хлiбину колись купиш. На всi. Бо зараз вони - безцiнь... А ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоїсь бабусi в помiч та й перебув цю лиху годину. Я тобi харчiв на дорогу дам.

    Климко сказав, що йому дають на станцiї дядькiв пайок, так що жити можна. До того ж у школi скоро почнуться заняття.

    - Вони вже не почнуться, - зiтхнув дiд Бочонок. Нiмцi от-от прийдуть...

    Незабаром нiмецькi лiтаки розбомбили станцiю. Климко бiгав у той день з висiлковими хлопчиками за балку дивитися збитий наш яструбок i бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася i повiльно впала водогiнна вежа, а в повiтрi над полум'ям i димами пiсля кожного вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила i в барак, i його розвалило, розкидала в усi боки, а рештки стiн i простiнкiв згорiли у Климка на очах - швидко, як трiски. Пожежi нiхто негасив, бо станцiя горiла вся, горiли депо i шахта, а два паровози, що встигли вiдiйти за посадку бiля кладовища, клично i сумно гули в два неоднаковi гудки.

    Так i зостався Климко, в чiм був, у чому йшов зараз.


    Сонце стало вже височенько i пригрiвало в спину, а земля була холодна, вiд неї потерпли пiдошви i зробилися як дерев'янi. Коли вони мерзли так, що аж пекли, i не було вже терпцю йти далi, Климко сiдав просто посеред дороги й одтирав їх руками, хукав на них, пiднiмаючи до рота то одну, то другу, i знову одтирав.

    Попереду забовванiв лiсок, самi вершечки дерев. Таке, як вибалок, чи що. А може, якесь село низове. Над вершечками, жовтими й зеленими, помiтив Климко, тоненькою цiвочкою пiдiймався вгору димок. Вiн не танув i не падав набiк, як то буває при вiтровi, а лиш погойдувався ледь-ледь у ранковому супокої. Климко зрадiв тому димковi й подався на нього.

    Багаття жеврiло неподалiк вiд путiвця, на картоплищi помiж прижовклими осиками й кленами. Грядка була невелика, пообiч неї на межах лежали купки старого почорнiлого од моху камiння- видно, хтось колись не день i не два труждався тут, щоб звiльнити землю вiд каменю i посадить у неї якусь цеберчину картоплi. Коло багаття лежала купа прим'ятого картоплиння, змiшаного з опалим листям, i видно було глибокий слiд вiд тачки. Картоплю вибирано, либонь, учора звечора, бо земля в лунках ще не просохла. Климко розворушив палицею багаття - з нього викотилося двi чорнi, як-вугiлля, картоплини. Шкiрка на них так пригорiла, що аж вiдстряла од серединок, рожевих та пахучих. Климко швидко зжував їх, забувши навiть, що в нього є сiль. I тодi йому так схотiлося їсти, що сльози самi виступили на очах. Вiн повитрушував з кутикiв у кишенях дiжурки крихти вiд сухарiв, легенько видмухнув з них остюки та солом'яну потеруху i ще трохи поласував. Останню половину сухаря вiн iз'їв учора зранку i вiдтодi не мав анi рiсочки в ротi. Щоправда, в одному лiску над шляхом трапився йому в гущавинi рясний кущ глоду. Климко обiрвав його до останньої ягоди i їв доти, аж доки не занудило.

    Сухарiв хватило б надовше, якби вони були не червивi, якби їх давав йому дiд Бочонок, а не його жiнка, - худа, злюща i скупа Бочончиха. Климковi завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом в гостях у Бочонкiв, здавалося, що Бочончиха не ставляє миски iз святковим їстивом на стiл, а кидає їх, на що дiд Бочонок тiльки прикахикував i йорзався на стiльцi, проте мовчав.

    Коли Климко забiг до аптекаря i сказав, що подасться на села (про сiль вiн змовчав, боячись, щоб Бочонок не вiдмовляв його чи ще гiрше - не зоставив жити в себе), той вийшов на кухню i довго несмiливим баском перемовлявся про щось iз Бочончихою. Климко хотiв був уже потихеньку втекти, але тут увiйшов аптекар з жiнкою, що несла поперед себе миску борщу. Вона кинула її на стiл i знову зачинилася на кухнi.

    - Я не голодний, - сказав Климко, одсуваючи миску, i похнюпився, щоб не дивитися на борщ.

    - їж, - попросив Бочонок, винувато клiпаючи очима й хапаючи себе то за той, то за той вус. - Ти на бабу не дивись. Вона така i є.

    Климко навiть не поворухнувся.

    У кiмнатi в аптекаря дуже пахло лiками. На пiдлозi лежала товста ковдра, по стiнах висiли великi гарнi картини в золочених рамах, на високому лiжку пiд подушками спав кiт з великим пухнастим хвостом, а вiд кухнi пахло гарячим хлiбом.

    У вiкно знадвору хтось легенько постукав, аптекар важко пiдвiвся з стiльця, виглянув через фiранку i закивав головою.

    Вiн вийшов на веранду, не причинивши за собою дверей, i Климко почув крiзь них змучений жiночий голос:

    - Не кращає йому, Карповичу... Горить увесь. Ви ще щось дали, таке щось, щоб помогло... А вам за те ось яєчок, сальця четвертинку...

    - Нi-нi, то ви з хазяйкою, з хазяйкою ладнайте. А лiки я зараз винесу.

    - Хто там? - вийшла з кухнi Бочончиха.

    - По лiки людина прийшла. Чоловiковi погано.

    - Людина, людина, - перекривила Бочончиха. - I всiм на дурняк дай.

    - Чого це на дурняк? - сердито одказав Бочонок. - Пiди вiзьми там "подаяния".

    - Яєчка... Сальце осьо... - знову почув Климко.

    Потiм рипнули дверi в прикомiрок, - видно, Бочончиха пiшла ховати "подаяния" за лiки.

    Коли Климко вже вийшов на ганок, вона догнала його з шiстьма сухарями в фартусi, швидко, дрiбно перехрестила перед самими очима i прошепотiла щось сама собi тонкими сердитими губами.

    Бочонок вивiв Климка за ворота i сказав:

    - Глядися ж у дорозi. А краще - пристань до яки хось добрих людей, бiженцiв, - серед нещасних багато є добрих, - та iди вкупi з ними. їх тепер сила-силенна суне у всi кiнцi. - I скрушно подивився на босi Климковi ноги. - Знайшов би я тобi i взувачку, бо як же оце йти в осiнь босому, так нога ж у мене така, що ти один черевик увесь iз головою сховаєшся.

    На прощання вiн поцiлував Климка, притиснувши до свого великого живота й лоскотнувши вусами, вийняв з кишенi хустку i став умочати її в кожне око по черзi...

    Перший сухар Климко розломив, коли вiдiйшов од станцiї кiлометрiв за двадцять п'ять i сiв перепочити - гули ноги, пекло пiдошви, натрудженi об дрiбнi камiнцi, що траплялися в пилюзi, та й усе тiло млоїло вiд утоми. Розломив i побачив, що всерединi аж кишить дрiбної бiлої черви. Скривившись вiд огиди, Климко повикидав їх соломиною, ще раз розломив сухар i ще повикидав... їсти довелося вже крихти. Але то було не найстрашнiше. Найстрашнiше сталося тодi, коли вiн,, перепочивши, пiдвiвся, щоб iти, i впав: ноги не вдержали, їх нiби одняло. Що встане, то i впаде, i впаде. Вiн злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками i кричав: "Ану йдiть! Ану йдiть менi зараз!"

    Вiн таки пiдвiвся i пiшов, ледве-ледве пересуваючи ступнi в крутiй пилюзi.

    Так було пiсля кожного перепочинку, i Климко збагнув, що краще йти повiльнiше, але йти i йти без упину, анiж поспiшати i через кожнi п'ять-шiсть кiлометрiв падати, знесилившись, на землю.

    Найдужче болiли ноги зранку пiсля ночiвлi. Але Климко вже знав, що бити їх не слiд, а треба легенько розтерти, поляскати долонями i першi кiлька кiлометрiв iти помаленьку. Далi вони вже не болiли, йшли собi слухняно, тiльки нiмо дзвенiли кожною жилочкою.

    Климко пiдкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок i довго одiгрiвав ступнi, час вiд часу дотуляючи їх просто до полум'я. Нагрiє, потре добренько обома руками i знову суне до полум'я. Аж доки вигнав зашпори. Потiм узяв палицю, котрою розворушував багаття i пiшов по картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.

    - Одна! - вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину. - О! Друга! О! Третя!..

    Сонце вже припiкало, - не дуже, одначе, по-осiнньому, але Климко працював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Вiн скинув дiжурку i знову став до роботи. При самiй межi знайшов кiлька невикопаних, притоптаних дитячими ногами кущiв ("Он хто картопельку пiк!"), i, розриваючи їх палицею, приказував:

    - А що, сховалися, га? Од мене сховаєтесь!

    До обiду Климко накопав п'ятдесят сiм картоплин - великих, менших i зовсiм дрiбних. Дванадцять, найдрiбнiших, вiн спiк. їв помаленьку, вмочуючи в коробочку з сiллю: помаленьку - щоб довше, та й живiт не заболить. А то глоду он переїв - i знудило. Потроху треба було...

    На дорогу вiн ще раз добре одiгрiв ноги, закинув за плечi торбину з картоплею i рушив далi через вибалок: може, де вода трапиться. По дну вибалка помiж камiнням справдi бiг струмок, мив боки тому камiнню, полоскав зеленiсiньку травицю, що клалася на воду рiвними чубчиками, i нiс жовте листя. Климко став навко лiшки, припав до води - холодна та добра! - тодi вмився i втерся галстуком од матроски. А вгорi над струмком дрiмала жовто-зелена тиша осенi й наче увi снi ронила листя. Було так м'яко i затишно в цьому вибалку над спiвучою помiж камiнням водою, що Климко не одразу пiдвiвся з колiн, а стояв i стояв...

    Одразу ж за вибалком на пагорбi починалося якесь мiстечко: чепурнi, вистеленi брукiвкою вулицi, бiлi будиночки в невеличких пожовклих садках, далi - грибок водокачки, клубчастi дими понад нею; тоненько коротко свиснув паровоз - "кукушка"... Климко аж зупинився, розгублений i зляканий: чи не приблукав оце вiн, кружляючи незнайомими дорогами, назад, на свою станцiю. Та нi ж, нi. Адже їхню водокачку звалило бомбою, а тут цiла. Не видно й шахтного терикона, та й брукiвки в їхньому висiлку не було, її зробили перед самою вiйною тiльки вiд станцiї - повз базар до магазинiв i перукарнi. А так усе схоже. I, йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулицi, Климко згадував свою станцiю, кожен день її життя i кожну годину.

    Будили його щоранку, ще задовго до того, як iти до школи, хлiбозавод i водовоз. Першою повз барак, повiльно второхкуючи колесами по кам'янцi, їхала до пекарнi порожня зелена будка, запряжена парою маленьких (менших, нiж у нiмцiв) дебелих коненят. За тихої погоди вiд будки лишався у повiтрi хлiбний дух, що довго не розходився потiм. На будцi було написано великими бiлими лiтерами "ХЛIБ". У передку, на високому рундучковi, сидiв дядько в чорному халатi - його теж звали хлiбовозом - i досипав недоспаної ночi, покивуючи головою, а конi йшли самi, бо вони знали дорогу.

    

... ... ...
Продолжение "Климко" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Климко
показать все


Анекдот 
В штабе ракетных войск идёт совещание.
С вступительным словом выступает командир:
"Так, на повестке дня только один вопрос - сокращение штатов.
Какие будут предложения?"
За столом молчание...
"Ну что ж если предложений нет, то я думаю стоит начать с техасса."
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100