Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Григiр Тютюнник - Тютюнник - Син приїхав

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Григiр Тютюнник
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Григiр Тютюнник. Син приїхав

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    На початку серпня, коли в Ковбишi, велике село по обидва боки вузенької рiчки в очеретi та верболозах, з'їжджаються до батькiв усi колишнi ковбишiвцi, що отам по вiйнi подалися з дому шукати постiйного заробiтку i щонедiльного вихiдного, коли по дворах тiльки й чути: "Папа, а как зараз навпростець дiйти до лавки?", а батько, намагаючись у всьому догодити дiтям, одказує: "Та как? Отако грядками i йди. А там - низом. Хiба ти забув?"; або: "Мамо, як у вас нащот стiрального порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду" i т. п.-отож на початку серпня, сонячного суботнього передобiддя, приїхали гостi й до Никифора Дзякупа та Параски Дзякунки: син Павло, рудий, витрiшкатий, уже з пузцем i в капроновому капелюсi у дрiбних дiрочках, невiстка Рита, товстенька, як куховарка, балакуча й догiдлива (про таких кажуть: "Тiльки в хату -вже й своя"), та одинадцятимiсячний онук Борко, такий собi некрикливий витрiшкатенький опецьок з рiденьким, рудим, як у батька, чубчиком.

    - Таж викапаний татусь! - щасливо цокотiла Дзякунка, обцiловуючи внука.- Дивися, Никифоре, i нiздрiчки такi, як у Павлушi малого були, й гузенце важкеньке...Вона також була руда, син Павло удався в неї, а онук - у Павла, того й радiла. А навтiшавшись Борком, заходилася цiлувати невiстку та дякувати їй, що отак догодила, що такого онука гарного "привела".

    Приїхав Павло не поїздом i не автобусом, як багато iнших колишнiх ковбишiвцiв, а власним "Москвичем" тютюнового кольору. "Москвич" був новий, i все в нього блищало: фарба, скло, нiкельованi буфери, циферблати на приладах...

    Сидiння було заслано двома вовняними килимами, а заднє та боковi стекла завiшено репсовими фiранками. Все те Павло придбав заздалегiдь, ще тодi, як для машини його майбутньої тiльки-но одливалися десь на заводах першi деталi.

    Через "Москвича" Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже за тридцять. Спершу думав: брати дружину на сто п'ятдесят карбованцiв у мiсяць, та ще живучи в гуртожитку, не годиться. Коли ж дали йому за стаж та мовчазну працьовитiсть кiмнату в новому будинку й перевели iз слюсарiв у майстри, розмiрковував так: наскладаю грошей на машину i все, що до неї треба - килими, фiранки, брезент i металевi канiстри пiд бензин та мастило, тодi вже й жiнку шукатиму, бо як одружишся зараз, то машини вже не купиш, ляснуть грошi на меблi, одяг та всякi дрiбницi, що придумаються жiнцi, бо жiнки всi такi.

    Навiть у вiдпустку до батькiв не їздив три останнi роки. Адже, щоб їхати, крути не крути, а пiвтори-двi сотнi викинеш: дорога, гостинцi, новий костюм... Не заявишся ж у приношеному! То брав вiдпускнi, клав на книжку i знову працював.

    Тепер Павло мав усе: квартиру, жiнку, машину, сина, двiстi карбованцiв заробiтку разом з премiєю - i почував себе так, як йому й хотiлося: спокiйно, впевнено i незалежно.

    "Москвича" у двiр батьковi одразу не завiв, а лишив коло ворiт, тiльки стекла позапинав брезентовими фартушками, спецiально для цього й пошитими, та колеса понакривав обрiзками, що зосталися од тих фартушкiв, аби не пеклися на сонцi.

    - Ти, Павле, отуди пiд грушу поставив би його, в холодок,- радив старий Дзякун i любовно та обережно обторкував "Москвича" долонею.

    - Нiчого, хай тут постоїть, щоб пiд рукою був,- поважно одказав Павло.

    Батько зрозумiв його й замовк, тiльки прикахикував значно та погладжував великим пальцем вуса, то лiвий, то правий, та усмiхався тонко: правильно, хай люди бачать, через вигiн з усiх бокiв видно.

    Доки в хатi варилося й смажилося, чоловiки час вiд часу виходили з двору до машини, походжали навколо неї повiльно i врочисто або й так собi стояли, як два лелеки бiля гнiзда з лелеченятами.

    - Та й скiльки ж людей пiд твоїм руководительством? - питався сина Никифор.

    - Уся змiна. Двадцять сiм чоловiк.

    - О-о! - пiдкидаючи брови вгору, казав Дзякун.- Багатенько. Ти ж дивись там з ними ладь, бо люди - це таке: не догодиш - з'їдять.

    - Про це будьте ввєренi. Я ще в полковiй школi навчився з ними, як був помкомвзводом по стройовiй пiдготовцi. Теж тридцять душ було. I всi слухали... У мене так: робиш - роби. А не послухав раз, удруге - подавай заяву. Або на такi наряди посаджу, що в получку тiльки розпишеться.

    - А то ж як! - охоче погодився з сином Никифор.- Робиш - роби. А нi - то дивись...

    I засмiявся дрiбненько.

    Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дiрочками (Павло привiз такий самий капелюх i старому) проходили люди, здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понад їхнiми головами на рiчку: "С-с-тє!"

    Дехто й зупинявся, вiтав гостя з приїздом, Никифора з гостями, розпитував, де та ким Павло працює, якi грошi заробляє тощо, а на припослiдок обходив машину, зазирав до кабiни крiзь щiлини мiж фiранками й цiкавився, скiльки "це добро" коштує.

    - Ану ж, Павлушо, скажи! - торкаючи вуса великим пальцем та веселiючи очима, воркотав Никифор i напружувався весь, аж старечi його м'язи твердiшали, а пiд ложечкою лоскотало.

    - Всi грошi,- з холодною посмiшкою, що й не схожа була на посмiшку, казав Павло i дивився своїми малорухомими риб'ячими очима поверх цiкавого дядька.

    Зодягнений вiн був у новiсiнький костюм приблизно такого ж кольору, як i "Москвич", взутий у новiсiнькi жовтi черевики на товстiй пiдошвi, а тугу, в рудих латочках шию мiцно стискав комiр нейлонової сорочки без краватки: Павло не любив краваток. Коли вiн говорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях i повiльно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на пiдбори нових своїх черевикiв, причому розпiрка на пiджацi ззаду то сходилася, то розходилася.

    Тим часом у хатi не вгавала балачка.

    - Павлушу на роботi цiнують,- розказувала Рита, пiдмiтаючи долiвку мокрим вiником.- Премiя щомiсяця йде, двi грамоти одержав...

    - Та вiн у нас такий, що i зробить, i змовчить, як треба, i таршого послухає,озвалася од печi Дзякунка.- Iзмалечку такий.

    - В квартирi в нас,- вела далi Рита,- все є: гарнiтур житомирський, холодильник "Донбас", телевiзор "Огонек", стiральпа машина "Нiстра", пилосос... "Буран", правда, бо "Ракет" саме в магазинах не було. Грошей вистачає й на щодень, i на книжку Павлуша в зарплату кладе щомiсяця. А буває, в суботу й недiлю проскоче в Ростов чи Ворошиловград - все одно ж робити нiчого, то, дивись, десятку-двi пiдробив. Треба ж машину окупити. Та й на бензин...

    - А чого ж,-радiла Дзякупка.-I людям услуже, й копiйку заробить. Воно так: копiйка до копiйки - та вже й руб! Їж, Борисику, їж, мiй ласунчику, гам,- пiжпо сокотiла до онука, що стояв бiля лави, брав жменею крижалки смаженої картоплi, розкладенi рядочком на газетi, аби швидше холонули, i мовчки, зосереджено спроваджував у рот. Коли рядочок кiнчався, Борко обертався до баби, наставивши на неї малорухомi батьковi очi, й казав:

    - Сє копи.

    Дзякунка вихоплювала зi сковороди, що шкварчала на жаровi пiд челюстями, пiдрум'яненi кружальця i, перекидаючи з долонi на долоню, бiжка несла онуковi.

    - Зараз не можна гамочки, моя крихто,- розкладала картоплю в рядочок i студила на неї.- Жижа! А як вичахне, тодi гам.

    I питалася в невiстки:

    -Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є у вас там церква поблизу?

    - Нiде не хрестили,- одказала Рита.- Кумiв назвали, так, шуткома - Павлушиного начальника цеху i його жiнку, а не хрестили.

    Дзякунка аж у поли вдарила.

    - О бо-оже, то це вiн у вас так нехрещений i живе?

    - Так i живо,- знiяковiла Рита.- А що ж тут такого?

    - Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не цуценя ж, а людина. Нi, нi. Завтра дасть бог недiлю, подамося в Опiшнє або Покрiвське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно...

    - Та я й не проти,- повагавшись, мовила Рита.-Тiльки Павлушi не кажiть, того що йому не можна...

    - Ну, як не можна, то й не можна,- перейшла на шепiт Дзякунка.- Антобузом з'їздимо, не яка далечiнь. Ми швиденько. А скажемо - на базар.

    ...Обiдали довго й з горiлкою: Павло внiс iз багажника старанно закутушкану пляшку "Росiйської", сам розлив усiм порiвну, сам i тост виголосив:

    - _Ну,_ за встрєчу. За знайомство з невiсткою та онуком.

    - I щоб усе було харашо,- вставила Дзякунка.

    - Всьо в наших руках,- сказав Павло.

    - _Як умiєш жити, то все харашо й буде,- багатозначно вирiк Дзякун.

    - За здоров'я наших батькiв,- i моїх, i твоїх, Павлушо,-сказала Рита i почаркувалася з свекром та свекрухою.

    Випили i взялися до їжi: смаженої картоплi з малосольними огiрками, холодного курячого борщу на вершковi та жовтках, пухких пирогiв з усякою начинкою та сметани. Тiльки Борко вже не їв, а мовчки лiз дiдовi на колiна, торкав його за вуса й зосереджено сопiв. Дзякун розчулився, легенько надавив недавно вставленими зубами рожевий онуковий палець, а невiстцi сказав повчально:

    - Тепер, дочко, твої батьки - i Павлушинi батьки, а Павлушинi - i твої.

    - Так оце кортить сватiв побачити хоч одним оком,- медовим голоском мовила Дзякунка. Вона вже й сп'янiла i ледь не обмовилася була про завтрашнi хрестини, та вчасно схаменулася.- А тут же й недалеко. Скiльки, старий, од нас до Шишак?

    - Навпростець верстов сiмдесят буде,- прикинув Никифор.

    - А я от скiльки не наблюдаю життя,- повiльно й таким тоном, що примушує слухати, сказав Павло,- то зробив вивод, що жiнчиним i чоловiковим батькам бачитися не треба. Тi не понаравляться тим, тi - тим, слово за слово... Тi нашепчуть дочцi, тi - сиповi. I пiшло: лайки, ссори...

    Никифор аж прикахикнув удоволено: ай розумний, шеймин хлопець! Справдi, хто б це гнав новiсiньку машину грунтовою дорогою до Шишак i назад! Що вона - на дурину досталася? А свати, як схотять породичатися зблизька, то приїдуть i автобусом.

    По обiдi Павло урочисто одiмкнув чемодани й роздав подарунки: матерi чорну лискучу плюшку, так круто посипану нафталiном, що в хатi одразу запахло промтоварною крамницею, глибокi калошi на червонiй пiдкладцi, а батьковi костюм, сiрий у сосонку,- за шiстнадцять карбованцiв i сорок двi копiйки. Рита подарувала свекровi зелену нейлонову сорочку з твердим, нiби луб'яним комiром, а свекрусi в'язану кофту й донську пухову хустку - все дороге й гарне, придбане за двi виховательськi зарплати.

    Никифор тут же все й надiв: хай дивляться люди, що дiти привезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню, шкодуючи, що не може й вона, як чоловiк, прибратися в нове - не сезон.

    Потiм Рита приколихала Борка, взяла сапку й пiшла на грядки, хоч її вiдмовляли, а Павло завiв машину пiд грушу, перевдягнувся i пiшов у повiтку спочивати на пахучому цьогорiчному сiновi.

    Коли до повiтки навшпиньки увiйшов Никифор, щоб подивитися, чи добре синовi лежиться та чи не тягне йому в якусь щiлину, Павло спитав у нього крiзь дрiмоту:

    - А риба, тату, в нашiй рiчцi е?

    - Є, синок. Щучки, карасi, лини... Раки трапляються, ну мало. Як хочеш, то я вiзьму завтра кiмлi в Семена Портнiвського, та й пiдеш з кимось iз хлопцiв повтiшаєшся.

    - Я й сам пiймаю. Аби кiмля добра, не драна.

    - I то таке,- погодився Никифор, мiркуючи сам собi, що й тут правда на синовому боцi: сам що пiймав, те й твоє, а вдвох, то на двох i дiлити треба.

    В хатi Дзякунка поквапливим шепотом оповiла чоловiкова що онук їхнiй не хрещений, що завтра вони з Ритою - тiльки щоб Павлуша, боже сохрани, не довiдався, бо йому не можна,- подадуться в Опiшнє або в Покрiвське просто додому до батюшки i що Рита на це пристала.

    - Отаку жiнку Павлуша знайшов,- аж похлиналася радiсним шепотом Дзякунка.- Що розумна, що культурна, а що ще й проста!

    - Павлушко наш нi в чому не прошибе,- гордовито мовив Никифор.- В нього й по роботi порядок, i дома, i в машинi. Бачила, як там усе заслано та блищить? О-о-о!

    I радiли, обоє: Дзякунка вголос дякувала богу до iкони, а Дзякун повiльно розгладжував вуса великим пальцем.

    Тодi домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру-одиначку, щоб витопила й приготувала все до гулянки - нiби просто так, заради приїзду гостей - i що Никифор допоможе їй поратися. А ще порiшили, кого кликати: тiльки своїх, родичiв. I перерахували всiх по пальцях. Набралося чимало, душ п'ятнадцять, то п'ятьох, iз Забродiвського хутора, одкинули: почують од когось - пообижаються та й забудуть, а не прочують - ще краще.

    Кiнчили раду тим, що Дзякун сказав:

    - Купиш в Опiшньому мняса. Спечемо каклст до картоплi штук сорок. Я колись, як був у городi, їв у чайнiй, так добрi.

    Никифор одрахував iз свого гаманця десять карбованцiв од пенсiї i подав жiнцi.

    - А чи зумiємо ж? -_ стурбувалася Параска.

    - Чом не зумiємо,- одказав Никифор.- Я позичу в директоршi машинку та м'ясо скручу, а ви з Ритою полiпите, як вернетесь. Не велика мудрацiя.

    Потоптався по хатi й рушив до дверей.

    - Пiду подивлюся, як там машина.

    Другого дня, як сонце тiльки-но стало над опiшняпськими крутоярами, Дзякунка й Рита з Борком на руках, святково вдягненi й схвильованi своєю таємницею, вже були на базарi. Скупилися швидко. I Дзякунка мiж дiлом розпитала у базарових опiшнян, де краще охрестити дитину, - тут а чи в Покрiвському. Баби наввипередки радили їхати її Покрiвське: там батюшка молодий, має добрий бас i молитву читає всю. А тутешнiй уже такий шкарбун, що тiльки крекче та кашляє i нi читати не бачить, нi по пам'ятi не вчеше - забуває.

    Покрiвського попа застали вдома. Дiн стояв на ганку в хромових офiцерських чоботях та новiй, либонь, недiльнiй рясi, сипав курям пшеницю з коряка i рокотав басом:

    - Цiпоньки-цiпоньки, путь-путь-путь...

    Забачивши прихожан, вiн анiтрохи не знiтився, кивнув привiтно i посипав курям доти, доки не кiнчилося зерно. Тодi однiс коряк у веранду, повернувся й сказав:

    - Проходьте до господи.

    Батюшка був i справдi молодий, гарний з лиця, добре виголеного побiля жовтуватої, з полиском, борiдки, ще й духами мiцно пах. Останнє Дзякунцi не сподобалося. "Надушився, як парубок",- подумала.

    У свiтлицi, завiшанiй образами - в рушниках i без них, стояла пiвсутiнь, бо вiконницi од сонячного боку було зачинено, на покуттi тихо горiла лампадка, i пахло пирогами з капустою.

    Рита з Борком, що посапував увi снi, стала на порозi, тихо поздоровкалась i втупила очi в пiдлогу, а Дзякунка познамувалася до батюшки i перехрестилася до iкон, що ледь жеврiли в свiтлi лампадки. Тодi сказала:

    - Хлопчика, святий отче, привезли охрестити. То не вiдмовте, бо здалеку ми.

    - Кума? - спитав пiп, глянувши на Риту.

    - Невiстка, батюшка. А то - внук, Борко.

    - Угу. Хреститься вмiєте? - поцiкавився батюшка в Рити.- Нi? - Зiтхнув не тяжко i не сумно, а як людина, якiй це не в новину, увiмкнув електричну плитку й поставив па неї велику луджену миску з водою. Потiм пiдiйшов до Рити, заглянув в обличчя Борковi й сказав лагiдно: - Спить младепсць? Хай поспить, поки вода нагрiється. А хреститься, жiнко, так: складаєте тросперстя, кладете його па чоло, потiм на живiт, па право й лiве плече. Спробуйте.- I ледь посмiхнувся.

    Рiiта звела руку, що стала раптом важкою, i перехрестилася.

    - Оттак,- вдоволено прогув отець.- Просто i красиво. Звичаї предкiв своїх треба знати.- I звернувся вже до Дзякунки: - Хто ж буде младенця держати? Вам, ви ж знаєте, не можна. Матерi - теж.

    - А як матушку попросить? Може б, вона... Бо ми ж у такий свiт забилися... Уважте вже, святий отче,- заблагала Дзякунка.

    - Гаразд,- погодився отець. Попробував пальцем воду, зняв миску й поставив її па стiлець, ближче до покуття.- Крижмо є? - спитав, iдучи до дверей, що вели, мабуть, на кухню, де побрязкував посуд.

    - Є, отче, е,- поквапливо одказала Дзякунка й вийняла з кошика сувiйчик ситцю.

    Незабаром батюшка повернувся й зодяг єпiтрахиль, що тьмяно сiяла срiблом та золотом, i в свiтлицi стало ще урочистiше. Потiм увiйшла матушка у всьому темному, привiталася тихо, взяла з рук у Рити Борка i посмiхнулася їм ласкаво.

    Батюшка правив по пам'ятi й швидко, як би добрий тесля тесав. Бас його приглушено рокотав до iкон i то гучнiшав, то спадав до проникливого шепоту; час вiд часу вiн хрестився тричi, пружно та замашно (тодi хрестилася й матушка) i вклонявся iконам - самою головою, як розбалуваний увагою публiки актор.

    Борко, голенький, загорнутий лише в ситець - крижмо, вп'явся опуклими оченятами в лампадку, посмiхався i вказував на неї пальцем.

    Та ось батюшка вмовк, узяв зi столика ножицi й вистрггг у Борковому чубчиковi хрестик, промовляючи: "Во iм'я отця, i сина, i святаго духа". Тодi вмiсив пучку рудого волосся у вiск i вкинув у миску з водою. Матушка розгорнула Борка, подала голенького на руки батюшцi, i вiн умочив його ноженятами в воду - раз, вдруге i втретє, примовляючи через паузи: "Во iм'я отця... i сина... i святаго духа. Амiнь",

    Рита почувалася немовби в напiвснi, немовби в тому, що вiдбувалося зараз, замкнувся весь свiт i не було надворi нi сонця, нi попових курей, нi накоченої, аж блискучої дороги степової вiд Опiшнього сюди.

    - Дар божий,- м'яко пробасив батюшка i чимось намастив Борковi лобик, нiжки, рученята. В свiтлицi запахло оливою.

    - Отрекаєтесь лi от дiявола? - спитав пiп.

    - Отрекаюсь,- прошепотiла матушка.

    - Дуньте i плюньте.

    Матушка тричi легенько дмухнула i тричi легенько сплюнула. I коли отець проспiвав: "Єлiце во Криста крестiтеся i влєкостеся",- вiддала Борка Ритi й сказала:

    - Можна вдягати. А крижмо вiзьмiть собi... Далеко вам їхати? Нiчого, скоро буде автобус,-поторкала тонким пальчиком Боркiв нiс, усмiхнулася й, кивнувши свекрусi та невiстцi, вийшла.

    - Скiльки ж з нас? - шепотом спитала Дзякунка.

    - Як з усiх,- зiтхнув батюшка.- П'ять. А якщо дитину держить матушка - десять.

    Дзякунка дiстала з-за пазухи бiлий вузлик, розв`язала його зубами й подала поповi теплу десятку.

    "Ач, яку грiнку вбив за пiвчаса",- подумала неприязно i попросила смиренно:

    - На часточку, батюшка, запишете Микиту, Марфу

    i новопреставленого Мефодiя.

    - Гаразд,- пообiцяв молодик, навiть не пробуючи запам'ятати iмена усопших.

    Коли опинилися за ворiтьми, Рита сказала, ледь примруживши гарненькi очi:

    - Такий красивий та привiтний...

    Дзякунка помiтила той дiвоцький прижмур i мовила сердито:

    - Еге ж, за десятку можна i в янгола обернутися, лодiм виденько до антобуза, бо пече так, що ще й мнясо пропахне, то будуть нам хрестини.

    I вперше подумала про невiстку погано:

    "Ба, як швидко придивилася. Для такої треба добру вуздечку..."

    Павло прокинувся рано i, доки батько сходив по кiмлю, встиг уже спорядити вдягачку на рибу: знайшов у повiтцi стару батькову сорочку, драну на лiктях, полатанi, батьковi ж таки, штани, що не сходилися йому в поясi, то доточив петельку з мотузочка, та шкарубкi чоботи з вiдстрялими пiдошвами - хоч i тектимуть, зате ноги не попробиває на корчах i очеретянiй стернi.

    Так у дрантi й до рiчки надумав був iти, але батько розрадив:

    - Нi, синок,- сказав,- куди ж воно... Це як селяниновi, то i в такому личило б вигiн перескочити. А тобi, при твоїй должностi, при своїй машинi, костюм он який - i таке дрантя... Ти краще бери кiмлю, а я це обмундирування пронесу пiд полою. Торбу злагодив?

    Павло показав чималу брезентову шаньку, пошиту разом з фартушками на стекла - воду в радiатор заливати.

    I рушили: попереду Павло в новому костюмi, черевиках та брилi, позаду Никифор з торбою, дрантям та чобiтьми пiд полою.

    - Якби сонечко вгрiло,- гомонiв Дзякун,- i вода потеплiшала б, i риба стала пiд берег, бо зараз вона гуляє.

    - Я й гулящу пiймаю,- сказав Павло.

    Коло рiчки вiн перебрався в лахмiття i зразу став нiяким не майстром заводським i не поважним гостем, а звичайнiсiньким собi ковбишiвським дядьком, що прийшов помогти бабам мочити коноплi - так попростiшав ураз i навiть ре-готнув, оглянувши себе. А Никифоровi аж прикро стало вiд того синового вигляду: наче перекинувся Павло iз пана в попихачi...

    "Аби хоч не побачив хто",- подумав та й порадив синовi:

    - Ти отамо помiж хвойлiвськими очеретами бовтайся. Там линки є i з берега не видно, хто воно та що. А я перегодом прийду з одежею.

    I поспiшив помагати жiнчинiй сестрi поратися коло печi, бо знав, що в неї до цього кебети не лишньої. Хiба не вивернула колись на рiздво чавуняку холодцю. Тодi виправдовувалася, жалiбно й гугняво: "Як воньо ж бо тут пече, а там тече, а тут тобi рьогач спав!" Никифор аж сплюнув сердито од тої згадки i майже пiдтюпцем подався додому.

    Павло вбрiв у воду, шахнув одразу по груди, ахнув i заiржав - така вона була холодна. "Погано, що штани не застiбаються. Треба було б свiй комбiнезон вдягти,покаявся.- Так новiсiнький же ще..."

    За першою заставкою попалася в кiмлю щука, золена й прудка. Павло кiлька разiв хапав її, та все невдало, щука випорскувала з пальцiв, доки не шубовснула у воду.

    - От тобi вже нема однiєї-сердито буркнув Павло.- Так наловиш, роззяво!

    А тут па додачу в паху так жальнуло, мов старою кропивою, що аж присiв i процiдив крiзь зуби: "I-i-iх! Треба було таки надiти комбiнезон, хай вiн пропаде!"

    Заставив iще раз i довго грузився в муляцi поперед кiмлi, тримаючи її одною рукою, а другого ширяв у воду, як бовтом, та приказував: "Iди, iди... Виллазь!" Тодi рвучко витяг снасть - порожньо, сама ряска, сувої куширу, очо ретянi дудки та равлики. Сонце свiтило просто в кiмлю, i все те зелене добро з водяного царства слiпило очi колючими кришталевими промiнцями. Павло став поволi перегрiбати п'ятiрнею кушир i раптом: ляп-ляп - карась, широкий, у долоню, i червоний, мов з мiдi. Не роздивляючись, спровадив у брезентову торбу, що вже намокла i торохтiла.

    Далi вiн уже не чув, кусало його чи нi, а тихо крався помiж лататтям, розсовуючи його грудьми, нечутне занурював кiмлю i товк ногами та веслом, по-хлоп'ячому приказував: "А дзiнь-дзiнь, щучка... Дзiнь-дзiнь-дзiнь!"

    Коли пiймав другу щуку i вкинув у торбу, подумав: "Оце було б двi".

    А як попалася й третя, аж уголос сказав:

    - А це було б уже три!

    Iнколи ставав перепочити i слухав, як позаду нього сичать, влягаючись на своє мiсце, кушир та латаття, як сонечко грiс сухi плечi, а вода пiд берегом уже пе студить груди, облiпленi сорочкою, а зогрiває, нiжить м'яко, що отак би й заснув у її теплих обiймах... У незболочених закапелках при самому березi вода стояла така прозора, що видно було дно: тонкорунну зелену травицю, верболозове гiлля, облiплене важкими зеленими кiм'яхами бодяги, та муляву рибку дрiбненьку, що стояла косячками проти тихої, ледь помiтної течiї.

    Неподалiк на чистоводдi, лишаючи за собою два тонкi водянi вуса, плив вуж. Поволi похолонуло в грудях, але вiн згадав, що вужi не кусаються, що в дитинствi навiть носив їх, тi холоднi, гнучкi веретена, за пазухою, то тiльки лоскотпо було - i заспокоївся. Од першої тої згадки про дитинство прокинулася й друга, третя... Як голяка ловив старим кошиком без дужок в'юнiв та бобурцiв; як мало пе щодня, влiтку i взимку, продирався в лузi крiзь гущавину з сокирчиною за паском, i кожен пень був йому не просто пнем; а щасливою знахiдкою, купкою дров; як пас череду отуто на прирiчкових низах та пiк у кiзячковому жару степову картоплю, таку пiскувату, що й хлiба до неї пе треба; як ходив мiсячними вечорами зi своїми однокашниками молоденькою сивою сосною посеред села - "парубкував", а що дiвчата-пiдлiтки охочiше горнулися до старших, то зробили бубну, доп'яли десь стареньку балалайку i зманювали їх тим нехитрим оркестром до себе, хоча й цiлуватися що не тямили, а тiльки гогошились: торохтiли в бубну, тюгукали та свистiли в чотири пальцi...

    Потiм його виряджали у ФЗУ, i дiвчатка спiвали йому пiд бубну з балалайкою прощальної пiснi:

    Последний нынишний денечек Гуляю с вами я, друззя...

    I Настя Кушнiрiвська спiвала, вимовляючи не "друззя", а "друздя". А як ручкалися на прощання, чого нiколи ранiше не робили, i розходилися, Настя вбгала йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з двома лiтерами, вишитими зеленою ниткою: Н+П. Любила ж, видно... А вiн, замiсть обняти, пригорнути дiвчину, бувало, перечiпав її, нiби ненароком, або штовхав зненацька на соснину й реготiв пришелепкувато. Да... Бачив її, як приїздив три роки тому до батька. За офiцера вийшла. Гарна зробилася, товстенька, щоки цвiтуть... Ну, та й вiн не прогадав. Рита жiнка добра, хоч i погулювала колись, чув од хлопцiв по роботi. Зате зараз нi-нi. Воно й краще, як замолоду покрутить, замужем смирнiша буде...

    - Еге, чого ж це я стою,- сказав сам собi.- Там першу щуку прогавив, тепер - розмечтався. Уже б досi десяткiв зо два пiймав.

    I заходився ловити: то мовчки, зосереджено, то з радiсними вигуками, як траплялася добра рибина, то з пiснею на одне слово: "Тру-ру-ру, тру-ру-ру..."

    В полудень прийшов Никифор з костюмом, черевиками та брилем. Аж тодi Павло вибрiв на берег i, почуваючи млосну дрiж у ногах, помився та перевдягся.

    - Чималенько накишкав,- сказав Никифор, виважуючи торбу. А сам подумав: "За що не вiзьметься, бiсiв хлопець, все в нього до ладу получаєцця! "

    Назад iшли помалу, бо Павло таки добряче натрудив ноги, ледве переставляв їх i вже вкотре шкодував: "Якби ота перша не втекла, якраз нормально було б. П'ятнадцять штук. А так тiльки чотирнадцять".

    I та перша - п'ятнадцята - щука здавалася йому зараз найбiльшою...

    - Якщо вже кликати когось iз чужих, то нужних людей, полєзних, - сказав Павло, дiзнавшись про гулянку - Голову колгоспу чи ще когось, хто вам пригодиться.

    - А що голова,- обережно заперечив Дзякун.- Поки на роботу ходили, поти й голова - голова. А зараз йому до нас дiла немає, нам до нього. Пшеницю в механiзаторiв купуємо, пенцiя по закону йде. Хiба Митра Лободу гукнуть, лiсника. То такий чоловiк, що без нього не обернешся: дров треба - до Митра, сiна коровi на зиму - до Митра, коней грядку виорати чи торфу привезти - знову ж таки до Митра.

    Так i порiшили: кликати лiсника та ще директора школи з директоршею. Останнiх Павло забажав. Як-не-як - люди вони культурнi, шанованi в селi, до того ж якби не директор, бути б Павловi й досi слюсарем. То ж бо директор тяг його до сьомого класу, можна сказати, за вуха: просив, умовляв, примушував - i таки вивiв у люди. Адже перше, що в Павла спитали, коли висували в майстри - яка освiта. Сiм класiв. Не п'ять i не шiсть, а сiм! Може, це й виручило, бо кандидатур на бригадирство було аж _три._

    I ще домовилися: родичi посходяться й самi, а _Митра _Лободу та директора з директоршею слiд привезти машиною. Це раз. Друге: родичi, як люди свої, питимуть i самогонку, а чужим треба взяти лавочної, бо - невдобно. Митро, правда, такий, що й гарячу смолу питиме, а директора й директоршу треба пригостити по-культурному...

    Надвечiр стали сходитися гостi, ближнi й дальнi дзякунiвськi родичi - брати, сестри, племiнники й племiнницi, навiть один онук, сержант понадстрокової служби. Жiноцтво, перецiлувавшись, мерщiй розв'язувало вузлики й обдаровувало Борка гостинцями, якi вiн мовчки на вибiр поїдав, з усiх бокiв обдивлялося Риту, нову свою родичку, i, вдоволене, заходилося допомагати поратися коло риби, печi та столiв. Чоловiки ж повсiдалися пiд грушею бiля "Москвича", закурили i завели свою балачку: розпитували у Павла про тi краї, де вiн живе, про те, чи й досi є в Ростовi вурки, про роботу, "квартирю" i знов-таки про заробiтки. I за всiм цим у кожного чаїлося найголовнiше питання: де можна взяти такi грошi, щоб купити машину? Однак про це мовчали, вважаючи, що то "не вашого ума дiло". Тiльки сержант-надстроковик нi про що Павла не розпитував, а сам, улучивши мовчанку, поривався розповiдати i починав здалеку: "А вот в нашiй частi, де я служу..." Вiн щойно приїхав у вiдпуску i тепер з нетерпiнням ждав, коли вона закiнчиться: адже в частинi його вже, мабуть, оформили на нове, незвичне й красиве звання - прапорщик! Одначе сержанта слухали не так уважно, як Павла - кожен служив свого часу,- i часто перебивали.

    Коли сонце торкнулося очеретiв понад рiчкою, Павло розчохлив машину й поїхав за почесними гостями, мiркуючи по дорозi, як бути: забрати директора з директоршею i Лободу разом чи привезти їх окремо. I що взяти - коньяку та шампанського чи горiлки та вина. Так, вагаючись, i до крамницi увiйшов.

    У крамницi було велелюдно, як i всякого недiльного дня: чоловiки брали по маленькiй i йшли в берег посидiти, жiнки розкошелювалися на "концерви" з риби та чорне якесь повидло, дiтвора товпилася за цукерками.

    Павло привiтався до всiх своїм "С-с-тє!" i, вiдчуваючи, що усi на нього дивляться, сказав до продавщицi несподiвано для себе самого:

    - Двi коньяку, двi -шампанського.

    I виклав на прилавок аж чотири десятки, хоч треба було три.

    Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерплячий шепiт, вiд якого приємно замлоїло в грудях:

    - Хто ж то воно?

    - Та Павло Дзякунiв, хiба не впiзнали?

    

... ... ...
Продолжение "Син приїхав" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Син приїхав
показать все


Анекдот 
Фотошоп - лучшее средство для проблемной кожи.
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100